Вы здесь

Національно-визвольна війна українського народу середини ХVII ст. в сучасній російській історіографії

Автор: 
Бравцев Дмитро Анатолійович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2007
Артикул:
0407U000024
129 грн
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2. РОСІЙСЬКА ІСТОРІОГРАФІЧНА ТРАДИЦІЯ ВИСВІТЛЕННЯ ІСТОРІЇ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ

2.1. Дослідження історії Національно-визвольної війни в російській історіографії ХVIII - початку ХХ ст.
Перші дослідження Національно-визвольної війни в російській історіографії сягають початку ХVIII ст. Зацікавлення російськими істориками проблематикою Хмельниччини та Переяславської ради 1654 р. було обумовлене політичною необхідністю легітимації інкорпорації Гетьманщини в Російську державу. У зв'язку з цим у російському середовищі виникають два основні підходи до інтерпретації Переяславської ради 1654 р. Прихильники одного з них доводили спадкові права російського царя на українські землі, вважаючи їхніх жителів, таким чином, споконвічними підданими російських монархів; другі, навпаки, розглядали Україну як завойовану територію, позбавлену внаслідок цього будь-яких прав [474, p. 87; 216, с. 466].
Проблему сприйняття України та українців у свідомості жителів Московської держави середини ХVІІ ст. розглянув американський дослідник Е. Кінан, який вважав, що ідея етнічної та історичної спільності між східнослов'янськими народами виникла лише у 1654 р. у зв'язку з приєднанням України [195, с. 42-68].
На думку В. Брехуненка, концепція, згідно якої московські князі як спадкоємці Рюриковичів проголошувалися володарями всієї Русі, у ХVIII ст. і пізніше стала відправним пунктом появи різноманітних наукових версій російського великодержавного трактування російської, української та білоруської історії [44, с. 607].
Вперше історії Хмельниччини приділено увагу у "Ядре российской истории" А. Манкієва (1715), який згадав про приєднання України до Росії та відповідну російсько-польську війну за українські землі. У другій половині ХVІІІ ст. у роботах В. Татищева та І. Нехачіна досить коротко говориться про Переяславську раду та українсько-московські стосунки. У працях Г.Ф. Міллера та І. Болтіна був остаточно сформований великодержавницький канон історії приєднання України. Студії І. Болтіна є важливими у тому плані, що він вперше в російській історіографії чітко визнав договірний характер статей Б. Хмельницького [30, с. 315].
В першій третині ХІХ ст. історія Національно-визвольної війни продовжувала перебувати на периферії дослідницького інтересу, втім у її дослідженні з'являються нові тенденції. Зокрема, слід відмітити появу перших археографічних публікацій (в рамках "Собрания государственных грамот и договоров" (т.3), "Полного собрания законов Российской империи" (т.1), "Истории Малой России Д.Бантиша-Каменського). Крім того розширюється проблематика досліджень.
Новим етапом у дослідженні історії Національно-визвольної війни можна вважати "Історію Малої Росії" Д. Бантиша-Каменського [20], який по-перше, використав найширшу на той час сукупність джерел (суттєве розширення джерельної бази за рахунок документальних джерел з Малоросійських справ Посольського приказу), по-друге, подав історію Визвольної війни та Переяславсько-московських домовленостей на широкому тлі міжнародних стосунків, створивши нову оригінальну концепцію. При цьому погляд Д. Бантиша-Каменського, відзначаючись поміркованою великодержавністю, наближався до концепцій української історіографії. Трактуючи Переяславську раду 1654 р. як природне повернення українських земель у лоно Росії, він у той же час бачив ознаки козацької державності, незалежну зовнішню політику Б. Хмельницького, російсько-українські протиріччя.
Науковий доробок Д. Бантиша-Каменського справив істотний вплив на подальшу розробку проблем історії Національно-Визвольної війни в російській історіографії. У певному сенсі його безпосередніми спадкоємцями можна вважати М. Устрялова та С. Соловйова. З середини 40-х рр. ХІХ ст. практично починається новий етап в дослідженні Національно-визвольної війни в цілому. В цей час остаточно оформилися три провідні історіографічні центри - української, польської та російської історіографій. Як в українській, так і в російській історіографії відбувається суттєве розширення джерельної бази (чималою мірою завдяки зусиллям С. Соловйова), перетворення Національно-визвольної війни на об'єкт систематичних студій.
М. Устрялов був автором т.зв. "прагматичної схеми російської історії", яка практично набула статусу офіційного тлумачення східнослов'янської історії. М. Устрялов теоретично обґрунтував асиміляційну політику царату щодо України. Втім у той же час М. Устрялов не розглядав проблему Визвольної війни спеціально, приділивши їй незначне місце у загальному курсі російської історії [381].
Цілісна, самостійна, добре розроблена концепція історії Національно-визвольної війни українського народу та переяславсько-московських домовленостей 1654 року міститься у працях С. Соловйова. Даній проблематиці С. Соловйов присвятив низку статей та приділив значне місце у фундаментальній "Истории России с древнейших времен", 10-й том якої практично повністю присвячений подіям періоду Хмельниччини [355], та у окремій роботі "Очерк истории Малороссии до ее подчинения царю Алексею Михайловичу" [357-359].
Історик чимало уваги приділив висвітленню передумов, що призвели до з'єднання Малоросії з Москвою. Після розриву зв'язків з Північно-Східною Руссю під впливом монголо-татарської навали Південно-Західна Русь підпала під владу литовських князів, внаслідок чого утворилась сильна держава Велике князівство Литовське, що була здатна конкурувати з Північно-Східною Руссю і мала б підкорити її, якщо б не підпала під владу Польського королівства [358, с. 153].
Зв'язок Південно-Західної Русі з Польщею Соловйов вважає з самого початку таким, що мав привести до розриву. Причиною неміцності з'єднання Малоросії з Польщею, на думку історика, була відмінність у релігії. Цілком природне та необхідне, на думку історика, прагнення польського до зміцнення своєї держави реалізувалося шляхом впровадження католицтва у Південно-Західній Русі. Звідси витікало прагнення православного малоросійського народу до возз'єднання з єди