РОЗДІЛ 2
СУТНІСТЬ ТА ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНОЇ ПОЛІТИКИ ЄС У СФЕРІ БЕЗПЕКИ ТА ОБОРОНИ В УМОВАХ ЙОГО РОЗШИРЕННЯ
2.1. Фактори формування та еволюції спільної політики ЄС в сфері безпеки та оборони в 90-х роках ХХ та на початку ХХІ століття
За часів "холодної війни" європейська інтеграція в економічній сфері стала чи не єдиним засобом збереження європейської ідентичності на фоні глобального протистояння супердержав. Інтеграція в ключових стратегічних галузях економіки (виробництво вугілля, сталі та атомної енергії) забезпечувала європейський вклад в економічний базис євроатлантичної системи безпеки, спрямованої проти можливої агресії з боку СРСР. У той же час вона і була відповіддю на американську гегемонію в Європі. Таким чином, навіть на етапі відсутності в рамках євроінтеграційних об'єднань часів "холодної війни" механізмів реалізації спільної європейської безпеки та оборони, безпековий компонент відігравав важливе значення з точки зору обґрунтування необхідності такої інтеграції. Разом з тим, характер міжблокового протистояння та його масштаби на той час унеможливлювали для європейських країн повноцінну реалізацію власних політичних чи безпекових проектів.
Ситуація радикально змінилась на початку 90-х ровів ХХ століття після завершення періоду "холодної війни", коли європейці отримали реальну можливість, а також усвідомили потребу побудови власної системи безпеки та оборони. Практичній реалізації цієї ідеї саме після зникнення біполярного поділу світу сприяла низка факторів. Відштовхуючись від якісних характеристик останніх, автор пропонує поділити їх на дві групи: зовнішні та внутрішні фактори.
Зовнішні фактори пов'язується із впливом на євроспільноти й, згодом, Європейський Союз та його зовнішнє безпекове середовища і в узагальненому вигляді можуть розглядатися у якості комплексу викликів та загроз його миру та стабільності. Так, розпад ОВД, соціалістичного табору та, власне, держави СРСР, що протягом десятиліть втілювала найбільшу загрозу для безпеки та стабільності країн Західної Європи, ознаменували створення якісно нової системи безпекових відносин не тільки на європейському континенті, але в усьому світі. Із зникненням блокового протистояння між Заходом та Сходом, що являв собою постійну небезпеку переростання холодної війни у глобальне протистояння з використанням мільйонних армій, величезної кількості військової техніки та ядерної зброї на фронтах протяжністю у десятки тисяч кілометрів, радикально змінилась структура загроз для Європейського Союзу. Колишні потенційні вороги країн Західної Європи такі, як Польща, Угорщина та Чехія перетворились у союзників, приєднавшись до Північноатлантичного альянсу. В 2004 році низка країн Центральної та Східної Європи, в тому числі колишні Прибалтійські республіки СРСР, увійшла до складу Європейського Союзу. У світі залишилась єдина наддержава - США: закінчення "холодної війни" створило ситуацію, яку численні оглядачі називали "однополюсним" чи "мононаддержавним" світом [114, С. 733]. Нова система міжнародних відносин, яка почала створюватись в 90-х роках минулого століття, і з певними видозмінами існує й сьогодні, характеризувалась, з одного боку, усуненням загрози великої за масштабами військової агресії в Європі з боку СРСР, з іншого - появою нового кризового потенціалу в наслідок принципової зміни характеру загроз на терені колишнього радянського блоку. Останнє, на думку автора, стало мабуть ключовим фактором консолідації зусиль європейської спільноти по впровадженню власних безпекових механізмів.
Новітні виклики та загрози змусили європейців по-новому поглянути на проблематику своєї безпеки, а також переоцінити роль традиційних безпекових інституцій. Так, за досить тривалу історію європейських інтеграційних процесів саме на початку 90-х рр. минулого століття фактори безпеки почали відігравати роль, мабуть, найпотужнішого стимулу та орієнтиру їх подальшої еволюції. На основі аналізу чинників таких новітніх загроз і викликів безпеці європейської спільноти, автор пропонує їх класифікувати на загрози системного характеру; загрози поширення конфліктогенного потенціалу європейського континенту на терени ЄС; опосередковані та похідні загрози; природні та техногенні загрози.
Існування загроз системного характеру автор пов'язує із загальною динамікою розвитку системи міжнародних відносин. Із зникненням блокового антагонізму та розпадом біполярної системи, нівелювався також основний міжнародний стабілізуючий чинник, що ефективно діяв впродовж усього періоду "холодної війни" - баланс сил між полюсами системи. Наявність жорсткої військово-політичної рівноваги між носіями надпотуги (superpowers) - США та СРСР, майже півстоліття забезпечувала відносну стабільність тогочасної системи міжнародних відносин. Попри те, що сталість біполярної системи ґрунтувалась, передусім, на факторі страху перед глобальною ядерною катастрофою, яка б неодмінно мала місце у випадку безпосереднього військового зіткнення США та СРСР, згадана система забезпечувала надпотуги можливостями уникати прямого збройного зіткнення та утримувати від нього своїх союзників по військовим блокам. Водночас, малі регіональні конфлікти, на кшталт війн в Кореї, В'єтнамі, Афганістані в Латинській Америці та Африці слугували у той час свого роду "клапанами випускання пари" для глобальної напруги між Заходом та Сходом. Зазначені конфлікти жорстко локалізувалися надпотугами з метою запобігання загрозі переростання регіональних та субрегіональних війн у глобальну.
Із зникненням же системи двополюсних стримувань та противаг, в світі з'явився певний феномен безвладдя або, як його називали політологи на початку 90-х "вакуум сили", або "вакуум безпеки" [205, С. 46]. Пертурбації глобальної системи міжнародних відносин повною мірою торкнулися європейського континенту. У новій ситуації країнам західної Європи довелось вирішувати якісно нові складні завдання, пов'язані із пошуком