Парламентаризм в Україні другої половини ХІХ ст. - 1920 р.: історіографія.

РОЗДІЛ 2
ІНТЕРПРЕТАЦІЯ СТАНОВЛЕННЯ ТА ЕВОЛЮЦІЇ ДОКТРИНИ УКРАЇНСЬКОГО ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ НА
НАДДНІПРЯНЩИНІ
(друга пол. ХІХ ст. – 1917 р.)
2.1 Ідея парламентаризму у програмних документах та конституційних проектах
українських політичних партій початку ХХ ст.
Ефективність діяльності конкретних парламентів та функціонування
парламентаризму прямо залежить від однієї з важливих складових частин
політичної системи суспільства – політичних партій. Політичні партії покликані
акумулювати волю громадян у партійні програми та боротися за їх втілення в
життя. У сучасній науковій літературі, присвяченій аналізу програм політичних
партій початку ХХ ст., як правило, розглядаються два питання: національне та
аграрне. Інші ж побіжно висвітлюються в загальних працях з історії відповідних
партій. При цьому недостатня увага приділяється такій першочерговій для
характеристики будь-якої партії проблемі, як програмні положення щодо форми
державного устрою. І це в той час, коли вони багато в чому визначали їхній
підхід до вирішення інших питань. Адже головною ознакою політичної партії є
насамперед прагнення до державної влади. Історіографія проблеми потребує не
тільки конкретиза­ції, але й розвитку, особливо щодо вивчення процесу
зародження, еволюції та виникнення різноманітних українських політичних пар­тій
у загальному контексті політичної еволюції України, прагнен­ня до національної
консолідації різних її частин. При цьому слід аналізувати, на нашу думку, різні
аспекти досліджень історії українських національних партій з урахуванням
програмних поло­жень цих партій, їхньої політичної орієнтації.
Історіографічний аналіз стану висвітлення питання становлення ідеї
парламентаризму в програмових документах наддніпрянських партій в історичній
літературі дозволив виділити кілька періодів у дослідженні цієї проблеми.
Перший асоціюється з дожовтневою літературою (кінець ХІХ – 1917 рр.), куди
зараховано і ранні праці, в майбутньому, марксистських ідеологів. Другий
історіографічний етап (1920-1980-ті рр.) – відповідно від посилення
ідеологічного тиску радянської влади і згортання досліджень з цієї проблематики
до певного послаблення тотального контролю над суспільними науками поділяється
ще на кілька підперіодів (1920-1930 рр., 1930-1950 рр., 1960-1980 рр.).
Наприкінці ХІХ ст. із зародженням української багатопартійності виникли умови
для якісно нового періоду у становленні українського парламентаризму. Зокрема
було опубліковано цілий ряд праць, які так чи інакше торкалися партійної
проблематики, класифікації партій, аналізу ідеологічних позицій. Вони
становлять певний науковий інтерес для дослідження цієї проблеми. Так,
переважна більшість праць дожовтневого періоду присвячена соціал-демократичній
течії. Тривалий час загальноприйнятою була думка, що перші спроби класифікації
партій, що діяли в Російській імперії і в тому числі в Україні, належать лідеру
більшовиків В. Леніну, який досить примітивно поділив їх на „партії
пролетаріату та непролетарські партії” [522]. Однак це не відповідає дійсності,
оскільки ще задовго до нього це зробили інші громадсько-політичні діячі та
дослідники. Так, керуючись соціально-класовим критерієм, Ю. Стєклов виділив три
основні групи партій, які на початку ХХ ст. діяли на політичній арені Росії: 1)
консервативна або реакційна; 2) ліберальна; 3) соціалістична [576, c. 11].
Аналізуючи основні російські партії напередодні виборів до І Державної думи,
Г. Славін поділив їх на чотири політичні групи: 1) права, 2) центр, 3)
поміркована ліва, 4) ліворадикальна ліва [568, c. 3-4]. Лідер меншовиків
Л. Мартов поділив політичні партії Росії на 4 типи: 1) праві,
реакційно-консервативні; 2) помірковано-консервативні; 3)
ліберально-демократичні; 4) революційні. Проте у радянській літературі
домінувала схема класифікації політичних партій дореволюційної Росії,
розроблена В. Леніним. За наявністю раціональних думок у його концептуальних
положеннях щодо аналізу програм, ідеології й політики партій, потрібно сказати,
що класовий критерій, покладений в основу класифікації партій, є досить
поверховим. Причому, ленінська оцінка партійного життя набула розвитку в
наступних працях радянського періоду.
Окремої уваги заслуговує стаття І. Стешенка „Український
національно-громадський рух і 1905 рік”. Характеризую­чи різні політичні групи
й організації, їх зародження та діяль­ність, автор приходить до висновку, що
„радикально-демократичний, марксистський і націоналістичний (УНП) напрямки
складають суму усіх змін, що були в житті української інтелігенції у 1905 році”
[219, c. 98]. Відзначимо й полемічну статтю П. Лукашевича (Тучапського)
„Українські національні партії”, хоч у ній відсутня характеристика „Спілки”
[201, c. 76-87]. У цей самий період з’явилася робота М. Лозинського, що
стосується розв’язання українського питання в Російській імперії, яке, на думку
автора, буде вирішене тоді, коли воно стане „справді національним питанням,
питанням свободи, а не питанням державних кордонів між Польщею та Росією”.
Автор дослідження аналізує програмові засади різних українських організацій в
Російській імперії, що діяли в першій половині ХІХ ст., яким чином вони
тлумачили розв’язання цього питання у своїх програмах. Проаналізовано наскільки
польський та український революційний рухи в національному та українському
питанні залишалися під впливом національної ідеології історичної Польщі чи
російського самодержавства [527]. Зрозуміло, що ці праці можуть скласти лише
загальне уявлення про особливості партійного життя на почат