РОЗДІЛ 2
ОСОБЛИВОСТІ КОМУНІКАЦІЇ
В УМОВАХ УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКОГО БІЛІНГВІЗМУ
Залежно від того, які аспекти комунікації розглядаються, вирізняються різні її
типи. Якщо у центрі уваги перебуває міжособистісне спілкування як таке,
аналізуються насамперед акти спілкування особистостей поза їхньою приналежністю
до певного соціуму чи лінгвокультурної спільноти. Якщо ж для аналізу
релевантним є входження особистості у соціум, то моносоціумна комунікація може
бути протиставлена міжсоціумній. Взаємодія між представниками спільнот іншої
природи – лінгвокультурних спільнот – розглядається на рівні міжкультурної
(наприклад, бікультурної) комунікації, при якій розбіжностей може бути більше,
ніж збігів, а швидше квазізбігів. Під бікультурною комунікацією, отже, ми
розуміємо спілкування носіїв різних ментально-лінгвальних комплексів, які
володіють різними національними когнітивними базами.
Узагальнюючи деякі судження, викладені вище, зупинимося на окремих аспектах,
які характеризують і певною мірою визначають інтеракцію у лінгвокультурному
просторі сучасної України. По-перше, говорячи про комунікацію у широкому смислі
на тлі двомовності, слід зазначити, що вона відбувається за умови існування
бінарних опозицій: культурних, мовних, ідеологічних тощо. Цей факт
ускладнюється повсякчасним перетинанням цих соціальних характеристик, адже
мовно-етнічний маркер української мовної особистості частіше не збігається з
культурно-етнічним, не кажучи вже про ідеологічно-етнічний. У нинішній Україні
мова як символ групової належності переростає етнічні рамки: «громадянська
свідомість набуває рис національної свідомості... [3, с. 55-56]». У тій чи
іншій мірі це стосується як українців (українсько- та російськомовних), так і
українських громадян інших національностей. До того ж незакріпленість за
етнофорами (носіями основних етнічних рис) відповідної мовної і комунікативної
поведінки робить комунікацію на українському ґрунті складною для вивчення з
погляду психології та прагматики спілкування. (Роль мови як етнічної ознаки
значна тоді, коли мова і етнос ідентифіковані, коли їхній зв’язок тривалий і
стійкий.) На противагу стійкості етнічної свідомості українців, їхня мовна
стійкість (відносно української мови) змінюється залежно від обставин
комунікації. Достатньо вивченою з точки зору психофізіологічних, особистісних,
соціально-психологічних параметрів є міжетнічна комунікація (як індивідуальна,
так і групова), адже стосунки між етнофорами, згідно з сучасними уявленнями,
спираються на три психологічних процеси: етноцентризм, стереотипізація, а також
актуальний стан суспільства [141, с. 58]. Але індивід-білінгв має дещо
складнішу етнічну «я-концепцію», яка складається з різних підгруп, і тут вже
мова стає фактором підсилення того чи іншого «я-образу». Цей факт зумовлює
зміну самооцінки, загальних настанов, стереотипізації, що, безумовно, впливає
на розгортання інтеракції всередині двомовного суспільства.
2.1. Явище білінгвізму
У соціолінгвістичній літературі прийнято виділяти чотири аспекти дослідження
білінгвізму: власне лінгвістичний, соціологічний, педагогічний і психологічний
[62, с. 27]. Необхідно доповнити цю класифікацію ще одним аспектом –
культурологічним, оскільки контактують не лише мови, а й культури, втілені у
цих мовах.
Білінгвізм можна вивчати стосовно особи мовця. При цьому значущими є спосіб
вивчення і використання мов у комунікації, особиста характеристика білінгва
(здібність до вивчення мов, до ефективного перемикання кодів), використання
кожної з мов в мовленнєвих ситуаціях (у різних соціальних сферах). Вивчається
білінгвізм і стосовно групи (нації), у такому разі беруться до уваги розмір
двомовної групи і її соціокультурна гомогенність, поділ на підгрупи,
демографічні дані, соціальні і політичні стосунки між підгрупами, а також
стереотипи носіїв щодо кожної з мов (наприклад, оцінка їхньої «престижності»),
ставлення до двомовності та сприйняття культури кожної з мовно-етнічних
спільнот.
У вітчизняній лінгвістичній практиці досліджується насамперед
соціолінгвістичний аспект білінгвізму – проблеми виникнення двомовності і
залежності її форм від культурних, історичних, соціально-економічних умов життя
соціуму, питання свідомого втручання у мовні процеси, мовна політика [33; 69;
73; 117; 132; 133; 173; 174; 211; 212; 218; 224; 252]. Деякі вчені вважають
білінгвізм психологічним процесом, поки він є фактом індивідуального мовлення,
і соціальним, коли двомовність поширюється на спільноту або більшу її частину
[78, с. 204-218]. На сучасному етапі перед дослідниками стоїть завдання
вивчення мовної свідомості білінгва, а саме того, чим відрізняється мислення
двомовного від мислення монолінгва [70, с. 38]. Лінгвістичний аспект
дослідження двомовності передбачає зіставний аналіз структурних елементів двох
мов, вивчення їхнього взаємовпливу на всіх мовних рівнях, інтерференційних явищ
в мовленні білінгвів.
Одне з найпоширеніших визначень білінгвізму як «поперемінного використання двох
мов» [34, с. 22] дав У. Вайнрайх. Існує тенденція до розгляду сутності явища у
створенні певних психологічних стереотипів у свідомості індивіда. Зокрема, Є.М.
Верещагін визначає його як «психічний механізм (знання, уміння навички), що
дозволяє людині породжувати і виголошувати мовленнєві утворення, які послідовно
належать двом мовним системам [38, с. 134]». Для Р. Белла білінгвізм – міжмовне
(на відміну від внутрішньомовного – стилістичного і діалектного) перемикання
кодів за лінгвістичними та психолінгвістичними механізмами [18, с. 187].
Залежно від способу виникнення білінгвізм може бу