РОЗДІЛ 2
РОЗВИТОК ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ В УМОВАХ ПРАВОВОЇ РЕФОРМИ
2.1 Правова система України: сучасний стан та перспективи розвитку
Кожна держава встановлює у суспільних відносинах певний порядок, який за
допомогою виданих нею нормативно-правових актів забезпечується, охороняється і
захищається. Розглядаючи право, як „…норми наказові, що виходять від
зовнішнього авторитету і спрямовані на розмежування інтересів людського
суспільства”, український правознавець, доктор державного права з 1908 року,
академік ВУАН з 1930 року М. Палієнко (1869-1937 рр.) вважав, що „…право завжди
буде недосконалим, як будь-яка справа людська” [147; с. 259].
Відзначимо, що сьогоднішні системи права утворилися (виросли, склалися) у ході
історичного процесу становлення цих систем і стали природно життєвим і діловим
середовищем для країн. До проголошення незалежності більшість суспільних
відносин регулювалася союзним законодавством. Відповідно стають зрозумілими
обсяг і складність завдань у створенні та розвитку української законодавчої
системи. В Україні нині створена власна правова база, яка становить десятки
тисяч нормативно-правових актів. При цьому досить впливовим виявився той
фактор, що вітчизняні нормотворці не мали необхідного досвіду творення
законодавства, потрібного для перехідного періоду, для створення політичної,
економічної, соціальної і правової системи, орієнтованої на ринкові відносини.
Постсоціалістичне суспільство розвивається в напрямі до становлення інститутів
громадянського суспільства. В сучасних умовах у більшості східноєвропейських
країн йде складний процес перетворення протогромадянського суспільства як
конгломерату соціальних груп у справжнє суспільство як органічну систему
самоврядних угрупувань та розвинених незалежних особистостей [149; с. 8]. У
цьому плані воно зустрічається з цілим рядом проблем. Частина з них викликана
недостатністю інституційних реформ, а інша – суспільними традиціями та
ментальними особливостями, котрі вкрай складно піддаються змінам [95; с. 65]. В
українській правовій системі в другій половині XX в. стали поступово виявлятися
ознаки ряду негативних тенденцій. Найбільше занепокоєння серед них викликали:
1) послаблення правопорядку - найбільш хвороблива проблема громадського життя,
оскільки ріст злочинності знецінював соціальні і правові гарантії, порушував
елементарні права людини;
2) незважаючи на різке збільшення числа законів та інших нормативних правових
актів, знижувалася ефективність законодавства в цілому;
3) у зв'язку з нескінченними поліпшеннями і новаціями саме законодавство
ускладнилося, його якість значно знизилося через значний поспіх і
непідготовленість законопроектів, їх внутрішньої та взаємної суперечливості,
недостатньої адекватності реальній соціальній практиці;
4) правова реформа співпала з демонтажем колишньої політичної системи, однак
політичні спори навколо того, чим її варто замінити породили кризу держави;
5) некритичне запозичення західного досвіду ринкових реформ без обліку
соціальних реалій України призвело до неможливості приймати та проводити в
життя випереджувальні та чіткі рішення;
6) наростання кризових явищ у соціально-економічній і державно-правовій сферах
суспільства привело до росту пасивності населення, зниженню довіри до держави,
права, політичної системі в цілому [183; с. 11].
У цій ситуації стали швидко рости масової правовий нігілізм і поведінкова
патологія.
У підсумку стало зрозуміло, що реальні шляхи реформи правової системи пролягли
зовсім не так, як їх розрахували ідеологи реформ. З багатьох позицій правової
захищеності особистості - найважливішому міжнародному показнику здоров'я
правової системи - ситуація погіршується, незважаючи на введення ряду
прогресивних захисних механізмів. Однак складність цієї ситуації не дає підстав
ні для винятково песимістичних прогнозів стосовно подальшої долі нашого
правопорядку, ні для полегшених пояснень причин кризи правової системи в
країні. Наука повинна об'єктивно розібратися в природі та перспективах розвитку
вітчизняної державно-правової системи.
Поки, на жаль, у багатьох наукових дослідженнях серед причин неблагополуччя в
першу чергу виділяються зовнішні показники - зловживання, порушення,
відчуження, неефективність законодавства, збільшення підзаконного нормативного
матеріалу і т.п. При такому підході перші очевидні кроки для виходу з кризи
багаторазово погіршили колишні незадовільні показники правової системи:
параметри злочинності, законності, правосвідомості і т.д.
Ми цілком поділяємо думку Л.Юзькова про те, що джерелами сучасної кризи
правової системи виступають такі суспільні явища:
1) надмірна залежність правової системи від політичного й адміністративного
втручання;
2) відсутність у зв'язку з цим необхідної автономності правового регулювання;
3) штучне позитивістське розширення предметів правового впливу;
4) неефективність механізмів правозастосовчої пристосовності права до мінливого
соціальній обстановці, що має наслідком нестабільність юридичної практики;
5) хронічна кадрова незабезпеченість професійної юридичної діяльності, її
правокультурна дезорієнтованість;
6) криза національно-державного типу правосвідомості;
7) неконтрольовані масштаби запозичення іноземних політико-правових форм, що
суперечать вітчизняному соціальному контексту [222; с. 8].
Сучасну правову реформу в принципі можна розглядати як своєрідну відповідь на
сутність і характер попереднього розвитку вітчизняного права. Тому, щоб
зрозуміти спрямованість змін, що намітилися наприкінці 80-х років у правовій
системі СРСР, а потім Україні, варто розібратися в тенденціях розвитку
радянського права в
- Киев+380960830922