РОЗДІЛ 2. ФОРМИ ПРОЯВУ СУДДІВСЬКОГО РОЗСУДУ ТА ВИДИ РЕЗУЛЬТАТІВ СУДОВОЇ
ПРАКТИКИ
2.1. Правоположення як результат судової практики. Характеристика різних видів
правоположень
Як вже зазначалося, специфічним результатом судової практики є правоположення.
Поняття “правоположення” отримало широке визнання в радянській юридичній науці.
Мотивація для цього була очевидна. Як зазначав правознавець Бару М.І.,
відбувалося зближення правотворчості і правозастосування, оскільки оціночне
поняття не завершує повністю процес правосвідомості, і законодавець надає
завершення цього процесу правозастосовчій практиці [43, c. 104].
Так, провідні вчені Безіна А.К. і Лазарєв В.В. говорили про те, що суди
здійснюють діяльність з конкретизації закону, при чому ця діяльність не
зводиться до одного лише тлумачення юридичних норм, а проявляється у
розробленні “правоположень”, які, хоча і не можуть бути поставлені на одну
площину з юридичними нормами, тим не менш вносять у правове середовище
суспільних відносин нові елементи [46, c. 6-7]. На жаль, саме поняття “нові
елементи” автори не пояснюють.
Цей науковий погляд (до речі викладений лише на двох сторінках журналу)
викликав величезну масу посилань та дискусій, що точаться і донині. Хоча
звичайно автори залишались заручниками тоталітарної радянської наукової
доктрини і, запобігаючи логічним висновкам читачів щодо можливості судової
правотворчості, зазначали, що “ними (правоположеннями, що вироблені в процесі
конкретизації – Д.Х.) не можуть скасовуватися чи змінюватися юридичні норми”
[46, c. 7]. Очевидно, що така межа між, наприклад, підзаконною правотворчістю і
конкретизуючою діяльністю судів є занадто нечіткою, адже за справедливим
зауваженням відомого дослідника Зівса С.Л. законодавець також конкретизує норми
Конституції шляхом видання звичайних законів, однак, він при цьому “ніяк не
скасовує і не змінює, скажімо, конституційну норму” [127, c.179]. Відомий
дослідник Реутов В.П., розкриваючи зміст цього правового явища, пише, що
йдеться про “прообраз майбутньої правової норми, правило, що сформоване
практикою” [230, c. 10].
Значну увагу дослідженню основних характерних рис правоположень та їх
відмінності від норм права приділяв Алексєєв С.С. Підкреслюючи їхнє
неперсоніфіковане значення, він зазначав, що правоположення є сталими типовими
рішеннями застосування юридичних норм, які реально набувають рис загальних
правил. Вони є більш високим ступенем юридичної практики (прецедентного
тлумачення), сталими типовими рішеннями, які торкаються не тільки фактичних
обставин, але і, певною мірою, конкретизують зміст прав і обов’язків [33, c.
93]. Разом з тим, він зазначав, що правоположення – це ще не норми права,
оскільки вони позбавлені суворої визначеності за змістом, не закріплені
формально, хоча і наділяв правоположення, що містяться в керівних роз’ясненнях
Пленуму Верховного Суду СРСР, характером правових норм, а акти правозастосовчих
органів розглядав як типові рішення при застосуванні права.
Братусь С.Н., характеризуючи юридичну природу правоположень, зазначав, що це
певні положення своєрідного нормативного характеру, які розкривають і
поглиблюють зміст норми, яка застосовується. “Правоположення є необхідною
ланкою, яка опосередковує застосування закону у суперечливому випадку” [261, с.
16]. До виходу в світ збірника “Судова практика в радянській правовій системі”
значної уваги цьому поняттю приділяв також його майбутній співавтор – Венгеров
А.Б. У своїй роботі, присвяченій поняттю прецеденту тлумачення права, він
зазначав, що конкретизуючі правоположення можуть вироблятися не тільки у
постановах Пленумів Верховного Суду СРСР і союзних республік, але і у різних
постановах судів по конкретних справах. Необхідними ж умовами визнання
положень, що містяться в таких справах, правоположеннями є опублікування і
сприйняття практикою, тобто якщо вони служать взірцем для винесення рішень по
однорідних справах [59, c. 3-9].
У своїй вже спільній монографії вищезгадані автори знову наголошують на тому,
що правоположення є проміжним явищем, що наділене певним значимим ступенем
обов’язковості, узагальненості, формальної визначеності, однак не таким, яке
має правова норма, чим правоположення і відрізняється від останньої [261, c.
25-26]. Наявність у вітчизняній правовій системі правоположень також визнавали
й інші автори [270, c. 178; 300, c. 44-45].
Деякі науковці, навпаки, заперечували проти такого поняття [54, 150, 192, 275].
Наприклад, Боннер А.Т. зазначав, що поняття “правоположення” доволі невизначене
і “абсолютно незрозуміло, в чому виражається юридична обов’язковість
правоположень, що виробляються в судовій практиці, і на чому вона заснована ...
Навряд чи можна прийняти і висновок про те, що “прецеденти тлумачення” або
“правоположення” є необхідною ланкою, що опосередковує застосування закону до
спірного випадку”. Якщо таке “правоположення” змінює чи доповнює закон, то воно
незаконне і керуватися ним не можна. Якщо ж “правоположення” є не більш ніж
тлумаченням закону до конкретного випадку, то слід керуватися тоді законом і
нічим іншим” [54, c. 154-155].
На нашу думку, зазначений термін є не тільки виправданим, а й є ключовою
ознакою судової практики. Адже остання не може існувати поза власних
результатів, виражених у правоположеннях. У судовій практиці ідеальні норми
права застосовуються щодо реальних життєвих обставин, які покладені в основу
судової справи. Вирішення судової справи тягне за собою необхідність
використання суддівського розсуду, що проявляється в різноманітних формах.
Правоположення в
- Київ+380960830922