РОЗДІЛ 2.
ОСОБЛИВОСТІ ЕЛЕКТОРАЛЬНИХ ОРІЄНТАЦІЙ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ
2.1. Електоральна поведінка громадян України у контексті різних теорій
У західній науці розроблено комплекс усталених теорій, заснованих на
осмисленні тривалої практики демократичних виборів, здатний пояснювати та
передбачати масову електоральну поведінку. Завданням даного розділу є
дослідження адекватності їх використання при аналізі чинників електорального
вибору виборцями України.
Соціологічній науці відомі кілька теорій електоральної поведінки, що пояснюють
сутність електорального вибору. Важливо зазначити, що кожна теорія лише
акцентує увагу на окремому чиннику електорального вибору, вважаючи його
основним, не заперечуючи водночас впливу інших факторів, хоча і вважає їх
другорядними.
Існують різні класифікації теорій електоральної поведінки. У найзагальнішому
вигляді її відображає типологія Ю. Д. Шевченка, відповідно якій сучасні
концепції електоральної поведінки поділяються на дві групи:
раціонально-інструментальна (індивід здійснює свій електоральний вибір
суб’єктивно-раціонально);
експресивна (індивід здійснює свій електоральний вибір переважно емоційно).
Кожна із зазначених груп включає ряд часткових концепцій, що конкретизують
механізм електорального вибору на індивідуально-психологічному рівні й
визначають його об'єктивні фактори (детермінанти) [53, 105-144].
Основи соціологічного підходу до аналізу електоральної поведінки були закладені
результатами дослідження, проведеного П. Лазарсфельдом за матеріалами
президентських виборів 1948 року. Дослідження показало, що при голосуванні
вибір виборців зумовлюється не свідомими політичними переконаннями (яких у
більшості немає), а насамперед належністю до великих соціальних груп. Кожна
подібна група забезпечує тій чи іншій партії стабільну базу електоральної
підтримки. Сам акт голосування є не так вільним політичним волевиявленням, як
проявом солідарності індивіда з групою. Така поведінка виборців була названа
експресивною [24].
Важлива роль у розвитку соціологічної теорії електоральної поведінки належить
дослідженням С. Ліпсета і С. Роксана. Вони вважали, що відмінності між
соціальними групами формують потенційну основу для політичних конфліктів,
створюючи водночас проблемний простір політики і соціальну базу партій.
Зазначеними авторами було виокремлено чотири типи конфліктів:
між центром і периферією;
державою і церквою;
містом і селом;
власниками і працівниками.
Кожен з зазначених типів конфліктів здатний призвести до розколу в суспільстві
та є визначальним щодо структуризації підтримки партій і кандидатів.
Найпоширеніший тип розколу, як показали пізніші дослідження, має класовий
характер і пов’язаний з диференціацію на робітничий клас і буржуазію. Проте у
випадках, коли суспільство розділено за релігійною або етнічною ознакою,
домінуючими стають конфесійні й етнічні фактори [54]. На думку С.Ліпсета,
домінування чинників політичних орієнтацій, пов'язаних зі стратифікацією, більш
властиве економічно розвиненим, сталим демократіям, а розбіжності, пов'язані з
культурними, ціннісними відмінностями, - суспільствам з нестійким державним
ладом [55, 214-215]. Тому, на думку автора, що в сучасному українському
суспільстві політичний вибір громадян має визначається не стільки факторами
економічного статусу, скільки ціннісними перевагами.
Тип розколу за етнічною ознакою в сучасній Україні заслуговує на особливу
увагу, оскільки, як свідчать дослідження, впродовж усіх виборчих кампаній
результати голосування більше корелюються з етнічними, мовними та регіональними
чинниками, ніж, скажімо, з показниками віку, статі, рівня освіти тощо [56; 57;
58].
Однією з підвалин соціально-психологічної теорії електоральної поведінки є
взаємовплив інститутів політичного представництва та політичних орієнтацій,
внаслідок якого голосування виступає інструментом демонстрації виборцями своєї
політичної ідентифікації, тривалого почуття відданості стосовно окремих
політичних партій.
У межах цієї моделі електоральну поведінку теж розглядають як переважно
експресивну, але об'єктом, з яким солідаризуються виборці, є не велика
соціальна група, а партія. При цьому прийнято вважати, що схильність до
підтримки певної партії формується в індивіда у процесі ранньої соціалізації.
Йдеться, насамперед, про ефект “формативних років”, коли цінності, засвоєні
людиною в період, безпосередньо передуючий зрілості, зберігаються упродовж
всього подальшого життя [59].
В основі зазначеного підходу лежать твердження:
для більшості виборців характерне відчуття близькості до якої-небудь партії
(партійна ідентифікація);
головним агентом формування партійної ідентифікації є сім'я, де переважно й
формується партійна лояльність;
функція партійної ідентифікації полягає в тому, щоб допомогти виборцю впоратися
з політичною інформацією і тим самим зробити вибір на користь певної партії.
Вплив соціальних параметрів на політичні переваги не є визначальним, а
опосередковується партійною ідентифікацією, якій належить роль своєрідного
фільтру масиву виборчої інформації. Так, виборець, який ідентифікує себе з
певною партією, схильний вважати, що вона найкраще захищає або здатна захистити
його власні інтереси [60, 111-136]. Спрацьовує партійна ідентифікація, тоді як
раціоналізації вибору на рівні конкретних проблем або кандидатів не
відбувається.
Розвиваючи зазначену теорію, А. Перчерсон, М. Дженнінгс, С. Фленаген дійшли
висновку, що в основі голосування може бути емоційна прихильність не лише до
партії, а й до ідеологічного напряму. На думку автора, цей висновок актуалізує
- Киев+380960830922