РОЗДІЛ 2
КАМ’ЯНОВУГІЛЬНА ТА МЕТАЛУРГІЙНА ПРОМИСЛОВІСТЬ ДОНЕЦЬКО-ПРИДНІПРОВСЬКОГО
ЕКОНОМІЧНОГО РЕГІОНУ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ У ПРАЦЯХ ВЧЕНИХ
ДОРЕВОЛЮЦІЙНОГО ПЕРІОДУ
2.1. Становлення і розвиток вугільної та металургійної промисловості у працях
фахівців першої чверті ХХ століття
Бурхливий розвиток індустрії у Донецько-Придніпровському економічному регіоні
кінця ХІХ – початку ХХ століття привернув увагу фахівців різних галузей до
вугільної та металургійної промисловості. Серед них геологи й горні інженери А.
Кеппен [326; 329], М. Краснянський [370 – 371], Л. Лутугін [427], О.
Скочинський [655 – 656], А. Терпигорєв [706 – 708], І. Тіме [713] та ін. Маючи
пряме відношення до організації й розвитку промисловості, фахівці у своїх
працях розглядали особливості геологічної будови вугільних пластів, поширених
технологій, знарядь праці та технічного обладнання, а їхні висновки мали
практичне значення для промислового використання надр та перспектив
економічного розвитку Донецько-Придніпровського регіону.
Поширенню знань та залученню широких кіл науковців сприяло видання збірок
технічних статей під загальною назвою “Описание одного каменноугольного
рудника”, які виходили щорічно. У той же час статті технічної спрямованості
систематично друкувались у таких періодичних виданнях, як “Горный журнал”,
“Горное дело”, “Горнозаводской листок”, журналах загального технічного
характеру – “Инженерный журнал”, “Известия общества горных инженеров”,
“Промышленность и торговля” тощо.
Однією з перших у 1900 р. вийшла праця гірничого інженера Л. Лутугіна “Донецкий
каменноугольный бассейн как источник минерального топлива”. Автор ставив за
мету вказати деякі характерні “…особливості Донецької кам’яновугільної бази як
промислового підґрунтя, як джерела теплової та хімічної енергії”, тобто називав
особливості, що знаходяться у тісному зв’язку з геологічною будовою вугільних
пластів, давав їм оцінку. Він дійшов висновку, що домінуючими типами вугілля у
регіоні є антрацитові або напівантрацитові типи вугілля, які приблизно
оцінюються у 60 млрд. пудів, з яких 45 млрд. пудів придатні до виготовлення
коксу [427, 23].
Дослідження Л. Лутугіна доповнює гірничий інженер своєю працею “Описание
Донецкого бассейна” [707 – 708], особливістю якої є те, що, крім геологічного
опису, автор дав характеристики системам розробки вугільних пластів, знаряддям
праці та технологіям. Таким чином, разом із дослідженнями К. Робука, О.
Скочинського, І. Тіме та інших фахівців дослідник започаткував і розвивав
напрямок в історії кам’яновугільної та металургійної промисловості, історії
окремих копалень і підприємств, історії техніки й особливостей її використання.
На сучасному етапі розвитку історичної науки ці праці дуже важливі для того,
щоб з’ясувати реальний стан розвитку гірничої та промислової техніки,
технологій того часу, сформувати уявлення про особливості розвитку
Донецько-Придніпровського регіону.
Аналізуючи стан знарядь праці, А. Терпигорєв відмічав, що на копальнях поряд з
кайлами, обушками, молотками, тобто примітивними знаряддями праці, у забої
працюють сучасні врубальні машини, які у свою чергу не є поодиноким фактом.
Автор звертав увагу на їх різновиди та типи (електричні, пневматичні та
ланцюгові) і таким чином виділяв особливості їх використання у забої,
зазначаючи, що на 58-ми рудниках Донецького басейну використовувалось 120 машин
[708, 5]. Така кількість передової на той час техніки, сконцентрованої в одному
промисловому регіоні, у порівнянні з іншими регіонами Російської імперії,
суттєво підносила вагу Донецько-Придніпровського економічного регіону в
економіці країни, його потенційні виробничі можливості та перспективи їх
використання, а також фіксувала особливості технічного забезпечення та
використання технічних ресурсів даного регіону.
У 1903 році Міністерство землеробства сформувало комісію для з’ясування
видобувного потенціалу регіону. Збір матеріалів з гірничої та технічної частини
очолив гірничий інженер О. Скочинський, який пізніше надрукував “Краткий очерк
состояния горной и технической части каменноугольных рудников Донецкого
бассейна в 1900 году”, що вийшов друком у 1903 році. Матеріалами до цієї праці
стали дані, отримані з 46-ти рудників, оскільки саме такою кількістю
вичерпувались усі великі кам’яновугільні підприємства Донецького басейну того
часу [655, 8].
Як того й вимагало Міністерство землеробства, фахівець приділив велику увагу
технічній організації промисловості, яка повинна була використовувати земельний
ресурс, і тому у дослідженні сконцентрував увагу на розташуванні стволів, їх
кількості, що за його підрахунками, становило 173 штуки, з яких 90% були
вертикальними і 19 стволів, або 10% – похилими, глибина яких сягала від 33-х до
470-ти метрів. Але, як свідчить О.Скочинський, найбільша кількість шахт – 75,
або 44%, сягали в глибину від 51-го до 100- а метрів, а найбільш поширений
горизонт на 1900 рік сягав 150-ти метрів, який використовували 77% копалень
[Там само].
Така вичерпна, з боку маркшейдерської справи та особливостей побудови копалень,
інформація стала у нагоді під час дослідження питань використання інженерної
праці, освітнього потенціалу робітників та керівників середньої ланки,
співвідношення особливостей геологічної структури породи, виробничих
можливостей копалень тощо.
Із дослідженням А. Терпигорєва та О. Скочинського перегукується робота В. Дена.
“Каменноугольная и железоделательная промышленность” [191]. Ця праця складала
частину курсу економічної географії, яка пізніше вийшла окремим виданням і мала
хронологічні м
- Киев+380960830922