РОЗДІЛ 2
ІНСТИТУЦІОНАЛЬНІ ЧИННИКИ ПОЛІТИЧНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ В КОНТЕКСТІ РІЗНИХ ФОРМ
ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ
Форма державного правління є базовим поняттям політології, теорії держави і
права, науки конституційного права. Поряд з формою державного устрою і
політичним режимом вона є одним із трьох основних різновидів форми держави.
Якщо політичний режим є сукупністю функціональних характеристик організації
державної влади, форма державного устрою – сукупністю територіальних
характеристик організації державної влади, то форма державного правління –
сукупністю інституціональних характеристик організації державної влади.
Проблеми форми державного правління, пов'язані з ними питання ефективності і
демократизму державної влади перебували в центрі уваги мислителів упродовж
всієї історії політичної думки. Так, Платон виокремлював монархію й
аристократію як форми ідеальної держави, тимократію, олігархію, демократію і
тиранію як спотворені форми її практичного втілення. Аристотель розрізняв форми
держави залежно від числа правителів і мети, яку вони переслідують. За першою
ознакою він розрізняв правління одного, правління небагатьох і правління
більшості, а за другою поділяв форми правління на правильні і неправильні. За
правильних форм правителі мають за мету спільне благо, за неправильних – лише
своє особисте благо. Правлінням одного є монархія і тиранія, правлінням
небагатьох – аристократія й олігархія, правлінням більшості – політія і
демократія. Правильними формами держави є монархія, аристократія і політія, а
неправильними – тиранія, олігархія і демократія. Кожна з цих шести основних
форм залежно від комбінації формоутворюючих ознак має свої види, а правильні
форми – переваги одна щодо одної.
Аристотелівська класифікація форм держави у подальшому слугувала основою їх
розрізнення і порівняння усіма політичними мислителями. Так, Н.Макіавеллі,
слідом за Аристотелем, розрізняв монархію, аристократію і народне правління,
спотворенням яких є тиранія, олігархія та охлократія (влада натовпу). Перші три
форми він називав правильними, але вважав їх нестійкими і недовготривалими.
Найкращою, на його думку, є змішана форма, що поєднує елементи усіх правильних
форм. Порівнюючи переваги різних форм правління, Н.Макіавеллі віддає перевагу
республіці, яка найбільше відповідає вимогам рівності і свободи (ці ідеї
викладені Н.Макіавеллі переважно в його історичних працях, принципово іншими є
його погляди, подані у праці “Правитель”).
Дж.Локк негативно ставився до абсолютної монархії, в якій монарх зазіхає на
найважливіші природні права особи – на свободу і власність, і віддавав перевагу
конституційній монархії. Ш.-Л.Монтеск'є залежно від числа тих, хто здійснює
владу, виокремлював республіку, монархію і деспотію. За республіканського
правління верховна влада перебуває в руках усього народу (демократія) або його
частини (аристократія). Монархія є правлінням однієї особи, здійснюваним на
основі законів, а в деспотії все визначається волею та свавіллям однієї особи
поза будь-якими законами.
Проблемам форм державного правління приділялась значна увага й в історії
української політичної думки. Особливо багато уваги цим проблемам приділяв
В.Липинський, який форму державності для України шукав поза демократією,
більшовицькою диктатурою та націоналізмом і віддавав перевагу конституційній
монархії.
Автор не збирається переповідати тут історію політичної думки, вбачаючи своє
завдання лише в тому, щоб наголосити на першорядності проблем форм державного
правління, їх визначальній ролі щодо багатьох інших проблем організації і
функціонування державної влади. Закономірно, що проблемам форм державного
правління приділяється значна увага і в сучасній політичній і правовій науках.
При цьому в центрі уваги дослідників перебувають особливості, переваги і
недоліки не основних форм державного правління – монархії і республіки, а
основних форм республіканського правління – президентської і парламентарної.
Щодо визначення форми державного правління серед науковців суттєвих розходжень
немає. Під нею розуміється спосіб організації державної влади, зумовлений
принципами формування і взаємовідносин вищих органів держави – глави держави,
парламенту, уряду. Так, В.М.Шаповал форму державного правління визначає як
“спосіб організації державної влади, зумовлений принципами взаємовідносин вищих
органів держави” [215, с. 80], докладніше – як “відображений в основному законі
спосіб організації державної влади, який засвідчує особливості компетенційних
взаємозв'язків між вищими органами держави, насамперед тими з них, що
функціонально поєднані із законодавчою та виконавчою владою, а також
особливості побудови системи виконавчої влади та її функціонування” [217, с.
161].
Р.М.Павленко вважає, що форма державного правління – це “характеристика
структури і відносин органів держави (закододавчої, виконавчої і судової влади
або – у країнах, де поділ влади не визнається, - інших вищих органів державної
влади” [166, с. 696].
Подібні визначення знаходимо і в працях російських дослідників: “Під формою
правління ми розуміємо систему формування і взаємовідносин глави держави, вищих
органів законодавчої і виконавчої влади” [84, с. 340]; “Форма правління є тим
елементом форми держави, який розкриває організацію верховної державної влади,
правовий статус вищих органів держави (передусім її глави), принципи
взаємовідносин між ними, участь громадян в обранні цих органів” [85, с. 143];
“Форма правління – це характеристика структури і взаємовідносин органів
законодавчої та виконавчої влади або інших основних органів держави у тих
країнах
- Киев+380960830922