РОЗДІЛ II.
ФЕНОМЕН НЕОБАРОКО ЯК ПОЛІДИСЦИПЛІНАРНИЙ ДИСКУРС ІСТОРІЇ ФІЛОСОФІЇ
2.1. Філософський зріз поняття „складки” у не-філософському полі необароко
Вже понад три не припиняється наукова дискусія навколо феномену бароко. Про це
свідчать великий масив праць та сучасних досліджень. Як зазначав іспанський
філософ Хосе Ортега-і-Гасет, інтерес до бароко зростає з кожним днем; і хоч
немає в нас ще чіткого аналізу основ бароко, щось притягує нас до бароковості,
дає задоволення.
Так, творцем сучасного бароко називають французького філософа Жіля Дельоза.
Перш ніж звернутися до аналізу того, яку роль відіграє власне „бароко” та
„необароко” у працях цього філософа, слід розкрити його власне ставлення до
історії філософії. Ж.Дельоз не вважає її рефлексуючою дисципліною. Даючи
„ментальні” і „понятійні” образи, вона порівнюється з мистецтвом портрета.
Однак складність вбачається не у відтворенні, а в самій натурі. Немає ніякого
інтересу в тім, щоб ще раз повторити сказане тим або іншим філософом, важливо
розкрити те, що могло бути ним сказане, змусити розвиватися поняття, закладені
в його думці й до певного часу існуючі в зародковому стані [85, с. 186].
Філософія не має ні комунікативної, ні споглядальної, ні рефлексивної природи.
Завдання філософії — винахід понять, їх „творчість”. Однак якщо колись
філософія була єдиним жанром, що створює поняття, то сьогодні їй доводиться
суперничати з інформатикою, комунікацією й такою галуззю, як просування товару
на ринку, що привласнили собі споконвіку філософські завдання й забрали у
філософії частину її словника. На тлі цих породжень сучасного капіталізму
філософія почуває себе „маленькою” [85, с. 186].
Отже, історія філософії, за Ж.Дельозом, є відтворенням самої філософії. Слід,
аби викладення історії філософії працювало як справжній дубль і передбачало
властиві йому модифікації. Розвиваючи це твердження, автор вважає, що має
відбуватися певне „застигання” історичного тексту і сучасного, в який він
включається. Така позиція дозволяє нам краще зрозуміти те, що звернення автора
до класики (стоїки, Декарт, Г’юм, Ляйбніц, Кант, Гегель) має на меті перш за
все аргументувати власну проблематику, в той час коли старий та новий тексти
поєднуються у переконливе доведення.
„Поверховість змісту”, „подія”, „сингулярність”, „складка” Ї цілий калейдоскоп
концептів, що відсилають один до одного й формують, у підсумку, оригінальну
онтологію. Виявити такий метафізичний зріз філософії Дельоза, глибше проникнути
в зміст пропонованого ним понятійного апарата й допомагають його
історико-філософські праці. Подібне виявлення сприяє конструктивному
філософському діалогу, коли ідеї одного автора, повторюючись у творіннях
іншого, набувають відповідної унікальності і відмінних рис (його учасники
можуть бути віднесеними у просторі й часі). І тоді починає спрацьовувати
ключовий для філософії Ж.Дельоза концепт „становлення” Ї становлення як перехід
(або „складка”) між внутрішнім і зовнішнім, але який відсилає до абсолютно
зовнішнього. А проблеми філософії Ї це саме проблеми зовнішнього, саме в
зовнішньому філософія починає різнитися сама в собі.
Мова йде не про певні зовнішні проблеми (помітимо, такі „зовнішні проблеми”
часто сприймаються як власна внутрішня справа тієї або іншої дисципліни), що
стимулюють розвиток якої-небудь галузі знання, у тому числі й філософії, і не
про запитання, на які варто дати відповідь, щоб одержати конкретний висновок
щодо відповідного стану справ. Таке „зовнішнє” лише співвідноситься з конкретно
розв’язуваним завданням (не показуючи при цьому джерел й способу його
постановки). І призначення філософії зовсім не в тому, щоб виражати й обробляти
у своїй мові дані „суміжних дисциплін”. Суть філософської роботи, як пишуть
Ж.Дельоз і Ф.Гваттарі, Ї творити концепти, що відсилають до „абсолютно
зовнішнього”. Але парадоксальним є те, що для наближення до абсолютно
зовнішнього потрібно розміститися посередині комунікуючих культурних сфер, що
розходяться між собою й прагнуть затвердити власну суверенність: розміститися
посередині й помислити ззовні, почати із середини й піти убік, породивши новий
паросток думки й позначивши тим самим нову середину. У таких рухах й
окреслюються контури „абсолютно зовнішнього”, а також пов’язаного з ним
справжнього становлення. Так, наприклад, простежити зв’язок між математикою й
філософією зовсім не означає надати математизованої форми філософській темі або
обговорювати з погляду філософської експертизи понятійний апарат якої-небудь
математичної побудови. Це означає зайняти якусь проміжну позицію між
математикою й філософією Ї позицію, що сприяє філософському становленню
математики й математичне становлення філософії.
Таким чином, керуючись власною філософською методологію, Ж.Дельоз звертається
до спадщини німецького філософа Нового часу Г.-В.Ляйбніца (сам Ж.Дельоз
визначає його як барокового філософа), головним чином, у своїй
історико-філософській праці „Складка. Ляйбніц і бароко”. У бесідах про
Г.-В.Ляйбніца основною темою французького мислителя є поняття „складка”.
Трактування ляйбніціанства як філософії складання є наочним прикладом
дельозівського підходу до історії філософії, про яке говорилося вище. У
черговий раз він виявляє здатність до „пересадження” власних понять, зокрема
поняття „складки”. Ж.Дельоз захоплений філософією Г.-В.Ляйбніца, її творчою
могутністю. Він вважає, що Г.-В.Ляйбніц має дивну здатність розрізняти
складчастість за кожним явищем життя, і це робить його великим творцем понять.
Звичайно, ми не можемо вважати німецького філософа вина
- Киев+380960830922