РОЗДІЛ 2
КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ ПЕРІОДУ СТАНОВЛЕННЯ ХРИСТИЯНСЬКОГО СВІТОГЛЯДУ (Х –
ПЕРША ТРЕТИНА ХІІІ СТ.)
З метою виявлення особливостей прояву символу у духовній культурі Київської
Русі необхідно конкретизувати загальні положення щодо: символу як відображення
духовного становлення людини та універсального чинника людського самопізнання;
світоглядно-символічних основ християнства як духовної практики, застосувавши
їх (положення) до культури Київської Русі періоду становлення християнського
світогляду (Х – перша третина ХІІІ ст.).
2.1. Становлення християнської духовності в українській культурі
Уявлення про людину, смисл її буття, місце її в світі, розуміння добра і зла,
свободи і необхідності, життя й смерті, людського щастя тощо становлять
неодмінний філософсько-світоглядний ґрунт, що визначав зміст духовного життя
нашого народу від найдавніших часів.
Говорячи про духовні ідеали Київської Русі Х – першої третини ХІІІ ст.,
необхідно здійснити спробу реконструювання в загальних рисах картини
філософського мислення, властивого означеному періоду; відтворити найбільш
характерні підходи до розуміння цілей і можливостей людського самопізнання,
особливостей погляду на буття, світ в цілому, образ історії, сутність людини та
її моральний ідеал, що знайшли відображення в пам’ятках духовної культури.
Передусім слід з’ясувати, що було покладено в основу формування духовних
ідеалів Київської Русі, її культурних особливостей. Адже період в історії
Давньої Русі Х – першої третини ХІІІ ст., в межах якого відбувалась діяльність
давньоруських книжників, був позначений специфічними умовами
суспільно-економічного життя країни, що не могло не відобразитись і на
характері філософського мислення того часу. Своєрідність руської культури була
зумовлена і тим, що після 1054 року стали фактично неможливими офіційні
церковні відносини з Західною Європою, а після монгольського завоювання 1240
року політичні і культурні зв’язки з Заходом було майже цілком розірвано.
В яких же соціально-політичних умовах відбувається становлення культури
Київської Русі та що обумовлює її національну своєрідність?
На думку Д. С. Лихачова, насамперед, це – потреби світського суспільно-го
побуту, адже у створеній Володимиром Святославичем величезній ранньофеодальній
державі східних слов’ян були відсутніми міцні економічні та політичні зв’язки
між різними її частинами. Подальший економічний і соціально-політичний розвиток
Київської Русі та пов’язаний з ним процес становлення вотчинної системи
землеволодіння і розвитку давньоруських міст зумовлюють наростання
відцентрованих тенденцій, що з середини ХІІ ст. приводить до утворення на її
території півтора десятка відносно незалежних князівств. Цей час, що
характеризується як період феодальної роздробленості, засвідчував перехід
суспільства на новий, більш розвинутий етап феодальної формації: утворюється
федерація певною мірою відокремлених земель-князівств [149, 54].
Щоб якось утримати єдність, “вимагались висока суспільна мораль, високе почуття
честі, вірності, самовідданості, розвинута патріотична свідомість і високий
рівень словесного мистецтва – жанрів політичної публіцистики, жанрів, що
оспівували любов до рідної держави, жанрів ліро-епічних” [149, 55]. Подібного
перекладна література дати не могла, оскільки ні для Візантії, ні для Болгарії
означені проблеми актуальними не були. Давньоруські книжники самі вимушені були
створювати відповідні літературні форми, спираючись насамперед на народну
історичну самосвідомість, на фольклор, який, таким чином, став фактором
проникнення національних елементів у давньоруську книжність, а, отже, культуру
загалом. За своєю ж світоглядною спрямованістю “фольклор був і залишився якщо
не язичницьким, то принаймні не християнським” [149, 45].
Звертаючись до давньоруської культури ХІ – початку ХІІ ст., ми опиняємось біля
витоків процесу народження української філософської думки. Давньоруська думка
поступово відділяється від традиційної “мудрості”: діячі древньоруської
культури напружено роздумують над проблемами сенсу людського буття. Вони не
просто “живуть в істині”, але намагаються осягнути цю “істину”, роздумують про
“істинне життя”. Книжник Київської Русі стає не традиційним “мудрецем”, але
“любомудром”, власне філософом [107, 12]. “Філософська думка” вже народжується,
хоча про “філософські теорії” казати ще рано. Процес визрівання філософської
думки в лоні вітчизняної культури ми спостерігаємо в Київській Русі ХІ ст.
[182, 232].
Вивчаючи особливості культурних феноменів Київської Русі, важливо дослідити
вплив на них історичного факту запровадження християнства. Відомо, що воно,
перебуваючи вже в якості державної релігії, порівняно тривалий час існувало як
віра приватна; язичництво ж, в свою чергу, мало статус віри таємної, уклади
якої було збережено переважно завдяки сімейним традиціям простого люду.
Наприклад, у “Літописі Нестора” зазначається, що коли після хрещення Русі князь
Володимир почав віддавати дітей на навчання, “...матере же чадъ сихъ плакахуся
по нихъ еще бо не бяху ся утвердили вћрою, но акы по мертвеци плакахуся” [23,
53]. Зокрема, М. Ю. Брайчевський говорить про елементи “народного християнства”
– своєрідної транскрипції християнських ідей, пристосованих до ідеологічного
рівня переважно неосвічених верств населення. “Головною тенденцією “народного
християнства” була міфотворчість – прагнення транскрибувати головні ідеї нової
віри за допомогою чисто літературних, оповідних конструкцій. Поширеним методом,
зокрема, була спроба побудувати потойбічний світ за законами світу земного” –
зазначає дослідник [65, 74]. В ситуації двовір’я
- Київ+380960830922