Розділ II
УНІВЕРСАЛЬНІ ПРАВА І СВОБОДИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ
2.1. Права і свободи людини і громадянина,
що гарантуються Конституцією України
Умова здійснення прав і свобод людини - закріплення в законах і інших нормативно-правових актах. Без державно-правового забезпечення прав і свобод людини їхнє безперешкодне і безконфліктне використання було б неможливо.
Вирішальну роль у правовому забезпеченні прав і свобод людини в кожній країні відіграє Основний Закон - Конституція. Саме в Конституції фіксуються вихідні нормативи про статус людини в суспільстві, її взаємовідносини з державою. Переконливим підтвердженням цього є Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р.
Конституція України на сьогодні є самою молодою у світі (молодшою є Конституція Швейцарії, що була прийнята у 2000р.) і втілює в собі найкращі досягнення загальнолюдського досвіду конституційного забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Майже третина її статей безпосередньо присвячена вказаним питанням, і вже цим визначається її гуманістичне спрямування. Важливим є і те, що текст більшості цих статей достатньо повно відповідає широко визнаним міжнародним стандартам прав і свобод людини, відбитим в Загальній Декларації прав людини, а також в міжнародних пактах про громадянські і політичні, про економічні, соціальні і культурні права.
У низці статей I розділу Конституції і в усіх статтях II розділу викладені основні принципи про положення людини в українському суспільстві.
Так, ст.1 Конституції проголошує Україну суверенною, демократичною і правовою державою. Ст.3 затверджує, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини і їхні гарантії визначають зміст і спрямування діяльності держави. Ця стаття є базисною, тому що затверджує основи того суспільного і державного ладу України, що закріплюється в Конституції. Вона є нормативно-правовим обґрунтуванням гуманістичного напрямку розвитку суспільного і державного життя в Україні. Принципово важливим тут є визнання людини вищою соціальною цінністю. Це означає, що особистість людини є цінністю не тільки для себе, але і для всього суспільства. При цьому, оскільки ця цінність "вища", то жодне інше явище не може оцінюватися суспільством вище, ніж людина, не може переважати цінність людини. Всі інші соціальні цінності повинні бути підпорядковані цінності людини. Таким чином, права і свободи людини - це стратегічний конституційний пріоритет української держави.
В цій же статті визначається основний соціальний вектор у взаємовідносинах між людиною і державою, цей вектор відображається формулою "від людини - до держави" (а не "від держави - до людини", як це було в епоху тоталітаризму). Таким чином, це положення має антитоталітарне спрямування. З цього витікає, що держава не владна над людиною: в своїй діяльності вона повинна бути обмежена правами і свободами людини. Саме цією підпорядкованістю держави правам і свободам людини і реалізується панування права: "держава відповідає перед людиною за свою діяльність, а затвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".
При цьому позитивна відповідальність держави перед людиною полягає в тому, що держава повинна створювати різноманітні умови, необхідні для здійснення і захисту прав і свобод людини. Така відповідальність покликана сприяти правовиконанню, вона відбита в тих конституційних положеннях, в яких зафіксовано, що "держава гарантує" (наприклад, ст.25, 30, 31, 32, 33, 34, 46, 50), "забезпечує" (ст.24, 42, 115, 53) права і свободи людини, створює умови (ст.43, 47, 49) для здійснення прав людини, "піклується" про здійснення прав людини (ст.49).
Негативна відповідальність держави полягає в його обов'язках компенсувати ті або інші збитки (матеріальні, моральні), завдані порушенням прав і свобод людини з боку органів або службових осіб держави. Можливість такої відповідальності передбачена в ч.4 ст.62, ч.3 ст.152 Конституції України.
Разом з тим визначено, що у стосунках "людина - держава" відповідальність носить взаємний характер - це взаємовідповідальність: людина - громадянин також відповідальна перед державою, що відповідно закріплено в Конституції (ст.65, 67, 68).
Затвердження прав і свобод людини є основним обов'язком держави. При цьому затвердження прав і свобод людини - це їхнє визнання державою. Воно може здійснюватися різноманітними шляхами і засобами: проголошенням в деклараціях, заявах, закріпленням прав людини в статтях Конституції, інших законах, участю в підготовці і прийнятті міжнародних документів про права людини, приєднанням до міжнародних договорів, їхня ратифікація тощо.
Забезпечення прав і свобод людини - це створення умов для їхнього здійснення. Воно включає три елементи (напрямки державної діяльності): сприяння реалізації прав і свобод людини (шляхом позитивного впливу на формування їх загальносоціальних гарантій); охорона прав і свобод людини (шляхом впровадження заходів, зокрема юридичних, для попередження, профілактики порушень прав і свобод людини); захист прав і свобод людини (відновлення порушеного правового стану, притягнення порушників до юридичної відповідальності).
Оскільки забезпечення прав і свобод людини і громадянина є головною функцією української держави, то правосильним суб'єктом, що має право вимагати її здійснення, є людина, але не тільки вона: такими суб'єктами можуть бути також об'єднання громадян як всередині держави, так і певні міжнародні організації (якщо Україна є їхнім членом, приєднавшись до їхніх актів), правозахисні громадські організації - як національні, так і міжнародні.
В ст.22 Конституції України закріплений принцип невичерпності і неможливості відміни конституційних прав і свобод. Права і свободи людини і громадянина, закріплені Конституцією, не є вичерпними. Соціально-філософською основою цього пункту є уявлення щодо принципової не