Правові та криміналістичні проблеми вдосконалення кримінально-процесуальної діяльності (На матеріалах органів внутрішніх справ України)

РОЗДІЛ 2
СТАН ТА ПРОБЛЕМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ РЕГУЛЮВАННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
2.1. Відповідність положенням Конституції України чинного правового регулювання
провадження дізнання й досудового слідства
При розслідуванні кожної кримінальної справи орган дізнання і слідчий
зобов’язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і
об’єктивного дослідження її обставин, виявити як ті обставини, що викривають
обвинуваченого, так і ті, що його виправдують а також обставини, що
пом’якшу­ють і обтяжують його відповідальність (частина перша статті 22 КПК).
До них відносяться, зокрема, доведення винності обвинуваченого у вчиненні
злочину, встановлення мотивів злочину, а також обставин, що характеризують
особу обвинуваченого (пункти 2-3 статті 64 КПК). Такі дані можуть отримуватись
як у порядку перевірки заяв (повідомлень) про вчинені злочини (шляхом
відібрання пояснень від окремих громадян чи посадових осіб або витребування
необхідних документів відповідно до частини четвертої статті 97 КПК), так і
після порушення кримінальної справи при проведенні слідчих дій – огляду місця
події, допиту, очної ставки, пред’явлення для впізнання тощо.
Діяльність органів дізнання й досудового слідства органів внутрішніх справ
України по розкриттю й розслідуванню злочинів здійснюється у межах їх завдань,
компетенції й повноважень. Зокрема, органи дізнання уповноважені проводити
оперативно-розшукові заходи з метою виявлення ознак злочину і осіб, що його
вчинили (частина перша статті 103 КПК), порушувати кримінальні справи у межах
своєї компетенції і провадити по ним дізнання (пункти 1, 3, 6 статті 101,
частина друга статті 103, частини перша-друга статті 104, стаття 109 КПК). Крім
того, відповідно до частини першої статті 426 КПК, на органи дізнання покладено
завдання здійснювати провадження за протокольною формою досудової підготовки
матеріалів.
Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність”, визначаючи у статті 1
завдання оперативних підрозділів органів дізнання, вказує на необхідність
пошуку і фіксації фактичних даних про протиправну діяльність окремих осіб та
груп, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України,
розвідувально-підривну діяльність спеціальних служб іноземних держав та
організацій з метою припинення правопорушень та в інтересах кримінального
судочинства, а також отримання інформації в інтересах безпеки громадян,
суспільства і держави.
Щодо здійснення кримiнального судочинства, його завданнями відповідно до статті
2 КПК є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які
беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття
винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто
вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був
покараний.
Використання в даних випадках різної термінології, якою характеризуються
завдання оперативно-розшукової і кримінально-процесуальної діяльності,
засвід­чує ту обставину, що вказані поняття висвітлюють сутність кожного виду
діяль­ності. Вони мають свої специфічні завдання, засоби і методи здійснення,
форми і порядок використання.
А.Я. Дубинський зазначав, що під оперативно-розшуковою діяльністю розу­міється
система розвідувальних, пошукових заходів, передбачених законом і врегульованих
безпосередньо спеціальними відомчими актами, здійснюваних органами дізнання
специфічними засобами і методами з метою отримання необхідних відомостей для
встановлення ознак злочину, осіб, що його вчинили, а також для попередження і
розкриття злочинів, розшуку підозрюваних і забезпе­чення відшкодування шкоди,
спричиненої злочином [81, с. 104]. Більшість з вказаних положень знайшла своє
відображення у чинному законодавстві України. Так, стаття 2 Закону України “Про
оперативно-розшукову діяльність” визначає її як систему гласних і негласних
пошукових, розвідувальних та контррозвідуваль­них заходів, що здійснюються із
застосуванням оперативних та оперативно-технічних засобів.
Наведене в законодавстві визначення оперативно-розшукової діяльності
конкретизує В.М. Тертишник. Він вважає, що така діяльність здійснюється
“...уповноваженими для цього суб’єктами у відповідності із законом та іншими
нормативними актами, з використанням оперативних та оперативно-технічних
засобів і спрямованих на вирішення завдань пошуку та фіксації фактичних даних
про протиправну діяльність окремих осіб та груп, розвідувально-підривну
діяль­ність спеціальних служб іноземних держав та організацій з метою
припинення правопорушень та в інтересах кримінального судочинства, а також
отримання інформації в інтересах безпеки суспільства і держави” [370, с. 8]. На
наш погляд, в даній текстовій конструкції є зайвим суміщення елементів поняття
оперативно-розшукової діяльності (стаття 2 Закону) та її завдання (стаття 1
Закону). За таких обставин визначення є текстуально громіздким і за змістом
розмитим.
В юридичній літературі пропонуються інші визначення оперативно-розшуко­вої
діяльності. На думку М. Погорецького, це самостійний вид державно-правової
діяльності, що здійснюється як гласно, так і негласно уповноваженими на те
державними органами в межах їх компетенції шляхом проведення
оперативно-розшукових заходів з метою захисту життя, прав і свобод особистості,
забезпечен­ня безпеки суспільства та держави [238, с. 124]. Як вважає
В.М. Клименко, це система основаних на законі й підзаконних нормативних актах
науково розроблених спеціальних заходів, що здійснюються притаманними для
кожного органу дізнання методами та