РОЗДІЛ 2
МАЛОРОСІЙСЬКІ ІСТОРИЧНІ ТА АРХЕОГРАФІЧНІ СТУДІЇ
В ІСТОРІОГРАФІЧНІЙ СИТУАЦІЇ
ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХVІІІ - ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ
2.1. Духовно-культурна ситуація на Лівобережній Україні другої половини ХVІІІ - першої половини ХІХ ст. і розвиток місцевих історичних студій
Процес розвитку історичних знань і становлення наукових форм історичного пізнання, в тому числі і археографії, в другій половині XVIII ст. - першій половині ХІХ ст. відбувалися в тісному взаємозв'язку з еволюцією культурних запитів, естетичних смаків, інтелектуальної "моди" вищих освічених верств Лівобережної України. Вони визначалися складним комплексом обставин суспільного і духовного життя як власне Малоросії, так і в цілому Російської імперії та Європи того часу. Аналіз цих процесів вже привертав до себе увагу в літературі. Слід відзначити, що до розгляду соціокультурних, ідейних, суспільно-політичних і, навіть, соціально-економічних передумов та чинників процесу становлення вітчизняної історіографії та її допоміжних дисциплін історики історичної науки підходили, насамперед, з тих ідеологічних та ідейних позицій, які домінували під час створення їх праць. Якщо для монографій М.І. Марченка [662] та Л.А. Коваленка [546; 547; 548] - це марксистські підходи, по різному, правда, зрозумілі і втілені, то для провідних сучасних дослідників української історіографії І.І. Колесник [591] та В.В. Кравченка [602] ключем для реалізації їх наукових проектів стала теорія українського національного відродження. Не зважаючи на всю відмінність, ці підходи досить жорстко, а тому, на мою думку, не зовсім виправдано, пов'язують історіографічні явища другої половини ХVІІІ - першої половини ХІХ ст. з суспільно-політичними та соціально-економічними процесами (змінами формацій, етапами визвольної боротьби, формуванням національного відродження). В зв'язку з цим цілком можна погодитися з думкою В.І. Ульяновського, що "... вже давно постало питання нової розробки дефініцій української історіографії, схеми її періодизації та критеріїв оцінки наукових праць і суспільно-політичних поглядів істориків, які базувалися б не на застарілій схемі ярликових штампів і штучній прив'язці розвитку історичної науки до назв суспільно-економічних формацій чи етапів визвольного руху, а на справді науково розробленій схемі розвитку історичної науки власне як науки" [834, c. 60].
Підтвердженням актуальності цього завдання стало те, що для абсолютної більшості новітніх монографічних історіографічних досліджень, присвячених другій половині ХVІІІ - першій половині ХІХ ст., властиво або ототожнення понять "малоросійська" та "українська" історіографії, або відмова розглядати процес становлення української національної історіографії в його специфічних регіональних варіантах.
В той же час малоросійський варіант регіональної української історіографії відігравав провідну роль у подальшій консолідації національної історичної науки, витворивши не лише потужну традицію козацького історіописання, але й підготувавши відповідні освічені кадри. Саме тому уявлення про характер, темпи, особливості його розвитку потребують певного уточнення, зокрема це стосується однієї з гострих і дискусійних проблем - мотивації історичної творчості.
Так, в історичній літературі давно вже стало загальним місцем уявлення про те, що стимулом для занять історією козацької старшини, шляхти у другій половині XVIII - на початку ХІХ ст. "було не бажання знань, а практичні соціально-економічні потреби...- узаконити дворянський статус козаків" [654, c.103], що підштовхувало до пошуку і колекціонування історичних документів, на основі яких укладалися генеалогічні таблиці, родоводи, що в свою чергу "пробуджувало інтерес до предків, минулого своєї батьківщини, краю, вітчизни"[591, c. 138]. При цьому як правило не уточнювалося, що необхідність відстоювати шляхетські права у старшини і козацтва виникає лише у 80-і рр. XVIII ст. з ліквідацією автономії Гетьманщини та початком роботи комісій по розбору дворянства. Навряд чи слід заперечувати, що генеалогічні дослідження мають чітко виражені соціальні функції, але в той же час необхідно уточнити, що в залежності від історичної ситуації причини, що їх стимулюють можуть бути різними, мати свої відтінки. Ще В. Модзалевським було зазначено, що за укладання родовідних таблиць у першій половині XVIII ст. бралися для "доказательства прав на наследство, незаконности с точки зрения действовавших тогда канонических правил, брачного союза данных лиц и т.д." [651, c.VIII] і тільки грамота Катерини ІІ 1785 р., "давшая возможность представителям и потомкам бывшей малороссийской старшины записываться в дворянские родословные книги, возбудила громадный интерес к прошлому предков и вызвала к жизни целый поток "доказательств" о благородстве". Та на цей час у "образованнейших людей Малороссии... уже существовало тяготение к области исследования родственных связей своих предков", тобто до сімейної історії. І одним з піонерів тут названий Я.А. Маркович [651, c.XIV].
Для української козацької старшини заняття генеалогією були, без сумніву, частиною шляхетського етикету, шляхетської ментальності. В цьому контексті показовими можна вважати студії М.Д. Ханенка, який уклав "Вывод родословной", "Записку о роде Ханенко", використані його нащадком О.І. Ханенко в роботі "Фамильные документы рода Ханенков" [197]. Архів М.Д. Ханенка представляє собою досить цінне зібрання історичних матеріалів. Тут були і конституції польських сеймів, і гетьманські універсали, і укази царського уряду другої половини XVII - першої половини XVIII ст., службові, родинні і особисті папери, а також рукопис "Краткого описания Малороссийского края, народа и состояния оного древнем, также о гетманах, как прежде мужественного оного и вечные славы достойного гетмана Зеновия Богдана Хмельницкого, яко и по нем бывших, о разных тож малороссийского, украинского и козацкого народа храбрых действиях, преславных над поляками многих победах и о прочем, что потом последовало,