РОЗДІЛ II. МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ КУЛЬТУРОЛОГIЧНОЇ ПІДГОТОВКИ ЯК САМОРЕАЛIЗАЦIЇ ОСОБИСТОСТІ
2.1 Антропологічна сутність культури як цiлiсностi
Дослідження культури як способу самореалізації людської особистості зумовлює доцільність аналізу культурологічних концепцій, сучасної ситуації філософування і культурознавства. Він засвідчує, що екстенсивний етап засвоєння і "використання" найновіших парадигм культури уже пройдено1. Нині дослідника не зовсім задовольняють студії культури на кшталт шпенглерівського універсалізму, хайдеггерівського іманентного трансценденталізму (сфокусованого на простір культури), компендії структур М.Фуко або бердяєвський екзистенціальний пафос.
Ці дослідження проводяться у діапазоні світових систем культуротворчості, широко черпаючи із арсеналу археології, етнології, лінгвістики, семіології, теорії систем і т.п. Їх універсально-абстрактний ригоризм структурно-системного підходу, позитивізм і нормативізм ("діяльнісний" - учора, "етнологічний" - сьогодні), володіючи значним евристичним потенціалом і результативно працюючи у середовищі, де сформалізовано і визначено елементні складові, підносять культуру на п'єдестал
чергового дискурсу. Між тим, нова культурна ситуація вимагає не лише ознайомлення особистості з усім розмаїттям культурних моделей, накопичених людством за довгу історію свого існування, і навіть не вибір найактуальніших із них, а "розгерметизацію" дедалі все більш небезпечної для долі людства ізольованості дисциплінарних ланок, утвердження погляду на культуру як на цілісність.
Він передбачає вивчення культури як єдності множин, причому не просто як "дифузної невизначеності" (Кант), тобто сущого, а як "абсолютної єдності, розпізнаної у собі" (Парменід), тобто буття2. Таке вивчення означає мисленне виструктуровування континууму культури і, звісно, вимагає від культуротворчої особистості постійних зусиль. Більше того, дане зусилля постає основним модусом існування культури як цілісності, а також визначає характер її елементів і, в першу чергу, антропологічних3 схем. Виокремлення нами даного елементу зумовлене, насамперед, антропологічною сутністю феномену культури. На це вказує сама концептосфера латинського імені cultura, усі значення - смисли якої ( а) обробляти, доглядати, вирощувати;
б) розвивати, виховувати, просвічувати; в) населяти, перебувати; г) шанувати, поклонятись, турбуватись - за Ю.Степановим і К.Акопяном [15]) тісно пов'язані з людиною. Зважаючи на це, грецький синонім "культури" ??i?ei? (виховання, учіння, освіта) і ренесансний "humanitas" означали, перш за все, становлення людяності, точніше "любові до благородної людини" [15, с. 38], а науку культурологію (запроваджену у 30-х р.р. XX ст. Л.Уайтом) сприймали саме як антропологічну дисципліну (наприклад, у працях О.Лосєва вона фігурує як "культурологія-антропологія"), предметом якої постає самопізнання суб'єкта культури у багатстві можливого. Окрім того, проблема виявлення місця антропологічних уявлень у цілісності культури, а також тих особливостей, які визначають специфіку моделей сутнісної людини для кожного культурного типу (і визначаються ним самі), зумовлена очевидною кризою сучасного стану теоретичних уявлень про людину (зокрема, у межах європейської культури).
Йдеться про явну недостатність досліджень трансцендентуючої природи людського розвитку [42], часту відсутність переконливого відмежування понять "людина" і "особистість", насаджуваний сучасною психологією персоноцентризм. Між тим, ще М. Бахтін протестував проти підміни згаданих понять і проти позитивістського тлумачення людської природи: "Людина ніколи не співпадає з самою собою. До неї не можна застосувати формулу тотожності: " [23, с. 255]. Нині ці слова цілком узгоджуються з думкою Б. Братуся про те, що "людина - безмасштабна істота, яка трансцендентує свої межі і не піддається вичерпним визначенням; тому апарат психологічної науки не може і не повинен використовуватись тут безпосередньо" [43, с. 17]. Однак здатність і можливість самовибудови у собі людини ("як першого вільновідпущеника природи" - за І. Гердером) передбачає "функціонування певного психологічного знаряддя, органу, який постійно має координувати і спрямовувати цей невидимий і не маючий аналогів у живій природі процес, і таким органом постає особистість" [43, с. 16]. Психолог і педагог у заданому контексті повинен уміти співвідносити особистість з тим, що безмежно більше за неї, співвідносити цілісність людського буття власне з її чинником.
У концептосфері "сущого-буття" (з метафізичною системою координат) цілісність родової сутності людини4 ми, услід за педагогами-антропологами (Б. Бім-Бад, К. Ушинський та ін.), тлумачимо як єдність її тіла, душі і духу. У контексті особистісного ставлення до культури як цілісності це означає, що дух людини, як найвища сфера її родової сутності (а тому притаманна далеко не кожній особистості), має забезпечувати здатність споглядати буття (цілісність культури), тобто "злітати у трансцендентне" (П. Гайденко). Душа або внутрішній світ людини (світ її думок, почуттів і волі) має "жити духом" (Р. Штайнер), тобто бути максимально сконцентрованою, зосередженою на своїй готовності споглядати згадуване буття. Саме очищена від другорядних пристрастей людська душа (синонімом якої у християнській антропології постає людське серце), на думку Ісаака Сиріна, "повертає розуму цілісність споглядання" [136, с. 204]. Тіло у цій ситуації, перебуваючи під охороною розумної здібності душі, має активно виявляти ті особливості своєї чоловічої (інь) або жіночої (янь) природи, які також сприятимуть ефективному перебігу процесу споглядання буття (як цілісності культури). У концептуальній сфері сучасного природознавства сказане означає, що на рівні макросвіту (сущого), зокрема у соціумі, культуротворча особистість має виявляти себе не лише як професіонал, тобто у функціональних характеристиках, аспектно, а цілісно - усій духовно - практичній повноті свого наближення до найвищої мети самоздійснення - любові до ближньо
- Киев+380960830922