РОЗДІЛ 2
УКРАЇНСЬКИЙ ЧИННИК У СИСТЕМІ
ПОЛІТИЧНИХ ІНТЕРЕСІВ ВІДНЯ І БЕРЛІНА
(1843-1914)
Комплекс стереотипів, який визначав ставлення Німецької й Австро-Угорської імперій до українського чинника на початку Першої світової війни, сформувався на ґрунті більш ніж півстолітнього досвіду їхньої зовнішньої та внутрішньої політики. Як свідчать документи віденського Міністерства внутрішніх справ, "з 1843 р. у монархії проводилася великоросійська пропаганда", яку розпочав російський панславіст письменник М. Погодін156.
Збільшення кількості польського населення внаслідок приєднання до Габсбурзької монархії Краківської республіки (1846 р.) призвело до загострення проблеми управління галицько-володимирськими землями. Криза 1848-1849 рр. продемонструвала, що політично контролювати Галичину без підтримки українського населення неможливо.
Події, які відбувалися в цей короткий період, виявили потенціал і характер вимог галицьких "русинів" і започаткували традицію співпраці німецької й української (руської) еліти монархії на основі спільності їхніх інтересів. Підтримка, яку галицькі українці відчули з боку австрійської влади навесні 1848 р., спричинила появу стійких сподівань на "цісарську милість" як вирішальну силу, спроможну задовольнити їх головні вимоги. З іншого боку, визначення українцями своїх політичних цілей і засобів для їх досягнення започаткувало тривалий процес адаптації влади Дунайської монархії до нових політичних реалій. Наслідком стала політика балансування між вимогами польської й української спільнот Галичини. Основою цієї політики була стратегія, побудована на основі обіцянок, які часто заперечували одна другу, і обережних поступок. Ця стратегія зберігалася до кінця існування імперії.
Однак заходи, до яких Відень спочатку (1848 р.) вдався для врегулювання політичної кризи в Галичині, безумовно, багато обіцяли: раніше, ніж на території інших ненімецьких народів Австрії, тут було скасовано кріпосне право157, у Львівському університеті було створено кафедру української мови, а українські депутати віденського парламенту отримали гарантії впровадження української мови на всіх рівнях освіти158. Поступки, які вища влада зробила тоді на користь українців, протягом усього часу існування монархії підштовхували український рух у боротьбі за його найвищі цілі. Що стосується офіційного Відня, то до початку Першої світової війни він мав достатньо часу, щоб сформувати свою стратегію політику щодо українського політичного чинника.
Необхідно відзначити, що в процесі подолання кризи 1848-1849 рр. було розроблено і стратегію відносин із польськими політичними силами, яким, зрештою, було віддано пріоритет. Польській еліті було надано вищу політичну владу вже у першій половині 1849 р., коли граф Агенор Голуховський, магнат і довірена особа кайзера Франца Йозефа І, був призначений штатгальтером (імператорським намісником, німецькою Staathalter) Галичини із широкими повноваженнями. Цей діяч, який тричі обіймав посаду цісарського намісника, значно розширив сферу польського впливу у провінції. Щоб позбавити українців найвищої підтримки, він прагнув переконати цісаря у нелояльності "русинів" до Корони, звинувачуючи їх у проросійських симпатіях. Саме під його впливом Відень відмовився від намірів поділу Галичини на дві провінції - польську й українську159.
Очевидно, Голуховський використав піднесення серед проросійськи налаштованих русинів, спричинене, за даними Міністерства внутрішніх справ Австрії, приходом російських військ для придушення угорської революції на початку 1849 р.160. Зрештою, протягом наступних років українці були змушені згорнути діяльність політичних і культурних організацій, створених після початку революції, а їхній головний орган - Головна руська рада - у 1853 році саморозпустилася161.
Фінансово-конституційна криза Габсбурзької монархії, яка почалася на зламі 1850-х-1860-х років162 і загострилася після поразки у війні 1866 р. з Пруссією, змусила Відень до компромісу з найвпливовішою ненімецькою елітою імперії - угорською. Відновлення прав Королівства Угорщини та прийняття його Конституції у лютому 1867 р.163 було продовженням традиційної політики розв'язання міжнаціональних суперечностей, згідно з якою імператор посилював політичні повноваження тієї національної групи, яка домінувала на окремій стратегічно важливій території. Майже відразу після врегулювання угорської проблеми Австрія грудневою конституцією 1867 р. проголосила рівноправність поляків і "рутенів" Галичини164. Формальні гарантії рівноправності отримали й українці Угорщини, де 1868 р. був прийнятий закон, який мав забезпечити рівність прав усіх національностей165.
Попри конституційні зміни, розвиток українського національного руху в австрійських та угорських землях монархії пішов різними шляхами. Якщо Будапешт здійснював жорстку політику асиміляції національних меншин, то Відень прагнув зберігати за собою роль арбітра в міжнаціональних стосунках. Незважаючи на те що в Галичині були збережені українські народні школи і відповідні курси лекцій в університеті, одним із наслідків реформ стало звуження політичних прав галицьких українців. Так, учетверо було зменшено кількість українців-депутатів ландтагу та Рейхсрату. Проблеми, які постали перед галицькими українцями внаслідок реформування монархії, були зумовлені її демографічною структурою та особливостями австрійської парламентської моделі. Після 1867 р. саме від позиції поляків, які складали четверту за чисельністю національну групу імперії, залежало забезпечення урядової більшості у віденському парламенті166. Тому уряд змушений був зробити "далекосяжні поступки правлячій польській консервативній партії у Галичині": польську мову визнано офіційною, припинено германізацію освіти, полонізовано університет у Львові. Поляки стали "найміцнішим стовпом австрійської владної системи"167.
Одним із наслідків посилення поляків стало нове піднесення проросійських настроїв серед галицьких русинів. Як відзначало