РОЗДІЛ 2
ЕСТЕТИЧНИЙ МОДУС ХУДОЖНЬОЇ ІСТОРІОСОФІЇ УЛАСА САМЧУКА
2.1. Роль культури й мистецтва в історіогенезі нації. Феномен авангардизму в інтерпретації письменника
Різноманітна за предметом і формами художня і публіцистична діяльність У. Самчука була зумовлена динамікою суспільних процесів, необхідністю всебічно висвітлювати плин і зміни історичної ситуації, а також унікальним талантом митця. З найбільшою мірою аналітичності розмірковував він про ідеологічну й естетичну природу української нації, самоусвідомлення якої могло розвиватися тільки в процесі напруження інтелектуальних сил. Відтак у цьому підрозділі основна увага буде зосереджена на естетичних поглядах письменника, оскільки культура і мистецтво, в тому числі й словесне, за його історіософською концепцією, повинні відігравати трансформуючу роль у суспільстві.
За своїми переконаннями У. Самчук був консерватором, котрий орієнтувався на ангажовану національною ідеєю літературу. Україна для письменника залишалася радше духовною, аніж реально існуючою фізичною інстанцією. Народ, на його думку, будував свою незалежність тільки і виключно Словом [357, с. 132]. У таких умовах на літературу покладалися, крім основних, інші, неестетичні повинності. Передусім вона мала виконувати пізнавальну функцію, бо тільки "через слово, мову, літературу, як через призму світло, проходить і розкладається на безліч відтінків людська думка, якої завданням є висловити повноту, цілість об'єкта, з якого вона походить" [360, арк. 4]. У. Самчук висловив переконання, що вся увага митця, як і філософа, має бути зосереджена на вивченні "людини, людей, народу, народів, пізнанні їх призначення, їх функцій, їх долі" [360, арк. 6]. Теза "пізнай самого себе" лишається для них актуальною від часів Сократа. Зосереджуючись на "дії пізнавання" як визначальній місії літератури, письменник назвав знакові твори європейських класиків, які намагалися збагнути дух своєї нації, "психологію раси", а в тому - суть певних законів життя в їх першопочатках, законів переважно універсального, вселюдського значення. Серед них - "Божественна комедія" А. Данте, "Фауст" Й.В. Ґете, "Гамлет" В. Шекспіра, "Мертві душі" М. Гоголя, "Брати Карамазови" Ф. Достоєвського, "Сага про Форсайтів" Д. Голсуорсі, "Благословенство землі" К. Гамсуна, "Селяни" В. Реймонта, "Будденброки" Т. Манна. Кожен з названих прозаїків на естетичному рівні "висловив свою расу, свій народ і свою державність" [360, с. 9]. Ці міркування, висловлені У. Самчуком наприкінці лютого 1971 року у виступі перед студентами Оттавського університету, засвідчили, що письменник не відмовився від уявлень про літературу як один з найважливіших факторів духового самовияву нації, сформульованих ним ще у період МУРу (ідея "великої літератури"). У такому погляді активізувалися естетичні набутки німецької філософії, зокрема Й.Г. Гердера, котрий вважав літературу художнім висловленням самосвідомості нації.
Великі твори, стверджував письменник у період МУРу, надають народам "право бути висловленими, бути не німими", "кожна літера і кожний знак висловить нас учинно і тривало" [326, с. 15, 28]. У цьому випадку поняття "велика література" варто сприймати як синонім до словосполучення "класична література", що неодмінно пов'язувалася У. Самчуком із автентичною творчістю, яка відбивала форму і зміст якоїсь конкретної нації. У такому ж значенні вживав даний термін і Д. Чижевський у німецькомовній праці "Порівняльна історія слов'янських літератур" (1968) [492, с. 188]. При цьому постать художника слова вважалася вагомою, оскільки "письменник і нація є одна суть. Вони лише тоді справжні, коли себе взаїмно висловлюють" [380, арк. 2].
У цих роздумах У. Самчука простежується вісниківське розуміння категорії національності, яка, універсалізувавшись, виступає стимулом художньої творчості. Із цього приводу варто нагадати думки про "расову відповідальність", "служіння расі" Ю. Липи ("Бій за українську літературу") і тезу "мистецька творчість ... викриває в творі ... найглибше - расу" Є. Маланюка ("Книга спостережень"). Твори "великої літератури" забезпечують тяглість етносу в часопросторі, міцний зв'язок між давніми епохами і сьогоденням. Народи, які спромоглися дати світові зразкові мистецькі витвори, стали великими і творчими народами. Для прикладу У. Самчук побіжно охарактеризував основи буття англосаксонського світу. Підмурівком його існування на одному місці впродовж віків були чітка організація державних, національних, соціальних форм життя і тривала узвичаєність. Традиційна європейська культура таїла у собі надійні орієнтири, що підтримували життєву потугу нації, дух безнастанного поступу на шляху вдосконалення. Її чільному представникові В. Шекспіру вдалося висловити свою расу і писаним словом створити "документ з правом на вічність" [326, с. 15]. У німців це зробив Й.В. Ґете. Його найближчим учнем на українському ґрунті У. Самчук вважав І. Франка, котрий гартував духове єство нації, плекав людей великої душі і глибокої натури. Його твори належать до літератури, насиченої вищими правдами, вищими вольовими чинниками, тобто до "великої літератури". Але досить відчутний брак культури вищого ступеня, на думку мисленника, все-таки гальмував поступ українців, декларована потреба "пізнавання себе" втілювалася повільно. Душезнавцем української людини він називав М. Гоголя. У героях "Вечорів на хуторі біля Диканьки" чи "Тараса Бульби" читач міг побачити і відчути себе в найрізноманітніших фізичних і психологічних істотностях. Глибину і точність спостережень автора згаданих творів У. Самчук назвав перфектними, тобто досконалими.
Дослідник підкреслив не тільки етнічне походження письменника, а й українську тематику й українську стихію в його творчості, закоріненість останньої в потужних пластах фольклору, адже навіть побут тут висловлено мовою народних загадок, легенд і символів. У. Самчук підкреслив особливість мовної палітри російського митця, оскільки своє дослідження української людини той виклав не рідним словом, а "с