РОЗДІЛ 2
СТАНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ФІНАНСОВОЇ СИСТЕМИ
В УКРАЇНІ (березень 1917 – січень 1918 рр.)
Лютий 1917 року приніс народам Російської імперії довгоочікувані зміни.
Революція в Петрограді вивільнила з царських лещатів й давні сподівання
українців на своє національно-культурне відродження. Її було сприйнято з
захопленням і надією на позитивне вирішення так званого “українського питання”.
З свого боку провідні тогочасні українські політики, об’єднанні в Товаристві
українських поступовців (ТУП), одразу ж закликали широкі кола людей підтримати
перетворення, які відбувалися в країні [222]. 12 березня 1917 р. в Петрограді
українці російської столиці вийшли на вулиці і засвідчили не лише свою
підтримку новому ладові, але й виразно показали свою органічну присутність та
вагомість у вирішенні долі країни [85, с. 64]. За тиждень, 19 березня 1917 р.,
вже в Києві 100 тисяч громадян з українськими національними прапорами взяли
участь в святковій маніфестації [85, с. 49]. Серця усієї української громади
були переповнені тоді щирою надією й вірою в недалеке й світле майбутнє.
В тіні загальної ейфорії та святковості ще залишалися наслідки складного вузла
проблем, що століттями накопичувалися в царській імперії Романових. Досить
скоро його хитросплетіння, обтяжені військово-політичною та
фінансово-економічною ситуацією, загостреною до того ж війною та революцією,
поставлять перед провідниками українського національного руху споконвічне
питання – бути чи не бути (а якщо “бути”, то якою) Україні. Чи не ключовим на
той час у розв’язанні цієї дилеми стало питання наявності коштів для всебічного
налагодження суспільного порядку і державного ладу. Фінансова політика у
вдалому вирішенні цієї проблеми набула життєвого значення і ваги для долі всіх
напрямків побудови нового суспільства.
До Першої світової війни в Російській імперії діяла налагоджена система
податків, сплат і монопольних стягнень, головну масу прибутків з яких до
бюджету давала горілчана. Зрозуміло, що під цей механізм податкових зборів
підпадали й дев’ять українських губерній. Проте струнка система не означала
безхибну структуру. Переважну суму надходжень у бюджет імперії давали непрямі
(посередні) податки (наприклад, у 1910 р. вони дорівнювали 986,7 млн. руб.), в
той час як прямі (безпосередні) виявились розвинутими слабкіше (на той самий
1910 р. вони дали лише 216,1 млн. руб.) [145, с. 12]. Незначні надходження
приносив і поземельний податок, що являв собою репараційний характер, як і
далеким від довершеності був податок з промисловості. Заведений 1916 р.
загально-прибутковий податок не зміг вже поправити фінансові справи агонізуючої
Російської імперії. На думку фахівців, зокрема Є. Гловінського, така перевага
посередніх податків ”свідчила про досить низький рівень фінансового устрою
колишньої Росії” [145, с. 12]. Нажаль, саме така структура податкового укладу
відсталої, з низьким рівнем фінансової освіченості адміністрації і культурним
невіглаством населення країни, до того ж розхитана війною й зруйнована
революційним безладдям, дісталася у спадок новій Україні.
Світова війна і економічна криза [1 Так, наприклад, виробничість гірничого
робітника в Донецькому басейні впала з 960 пудів на місяць у першому півріччі
1914 р. до 474 пудів на початку 1917 р., спостерігалося також падіння
виробництва на українських металургійних заводах з 16,4 млн. пудів в жовтні
1916 р. до 9,6 млн. пудів в лютому 1917 р., а виробництво готового продукту
знизилося з 12,9 млн. пудів в листопаді 1916 р. до 5,8 мільйонів на лютий
наступного року [12, с. 28].] порушили ритм грошового обігу в Росії, а
сільськогосподарська розруха ще більш підірвала фінанси імперії. Ще перед
революцією обіг грошей в Росії був інфляційним і перебував у стані поступового,
але швидкого розладу. Колишній імперський міністр фінансів В. Коковцов
згадував, що стан грошового господарства Росії різко почав змінюватися на гірше
ще з кінця 1905 р. На засіданнях Фінансового комітету імперії доповіді міністра
фінансів І. Шипова та директора Государственного банку С. Тімашева все більше і
більше носили понурий характер. Так, зокрема, доходи почали надходити
надзвичайно мізерні, ощадні каси зіткнулися з масовою вимогою вкладників
виплатити їм внесків золотом.
Революційна пропаганда і страйковий рух робили свою руйнуючу справу для
державного кредиту та грошового обігу. “Государственний банк, – згадував
В. Коковцов, – змушений був постійно збільшувати випуск кредитових білетів, і
емісійне право непомітно дійшло до своєї межі” [252, с. 111–112]. Нарешті, з
доповіді міністра фінансів І. Шипова 3 грудня 1905 р. виявилось, що лише за
один останній тиждень з внутрішніх кас Государственного банку було вилучено
золота на 200 млн. руб., а більш як половина губерніальних кас не надали жодних
відомостей навіть за вересень, а натомість вимагали підкріплення білетної
готівки та посилення військової охорони Казначейства. А після того, як
доповідач заявив, що якщо розмін на золото не буде припинено [2 Напередодні
Першої світової війни, 27 липня 1914 р., було скасовано розмін банкнот на
золото і в п’ять разів – з 300 млн. руб. до 1 млрд. 5 млн. руб. – збільшено
ліміт на емісію незабезпечених золотом банківських нот [150].], то його
наявності вистачить лише на кілька днів, міністр фінансів заключив його
категоричною вимогою припинити розмін на золото і посилити військову
присутність в губерніальних центрах [252, с. 113]. З того часу і аж до 1917 р.,
робить висновок В. Коковцов, “фінанси Росії були розладнані і з дня на день
керувалися все гірше та гірше” [253, с.
- Киев+380960830922