РОЗДІЛ 2
ТЕРИТОРІАЛЬНА СТРУКТУРА ТА СТАНОВИЩЕ ЄПАРХІАЛЬНИХ ОРГАНІВ УПРАВЛІННЯ КИЇВСЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ
2.1. Розбудова адміністративно-територіальної структури митрополії в кінці XVIII - XIX ст.
Поділи Польщі кінця XVIII ст. зумовили рельєфні зміни не лише державних кордонів та цивільного адміністративного устрою Правобережної України, але й значні перетворення щодо конфігурації меж єпархій, котрими збагатилася Російська православна церква. Особливо значні територіально-адміністративні зміни відбулися в найдавнішій в імперії КМ, котру російська адміністрація методично перетворювала на рядову єпархію.
Напередодні останнього у XVIII ст. поділу Польської держави (1795 р.) духовна влада київських митрополитів фактично розповсюджувалася більшою мірою на лівому березі Дніпра, а формально охоплювала чималу територію по обидва боки цієї ріки. Більша (лівобережна) частина митрополії знаходилася в межах Російської імперії. Інша, так звана "закордонна" частина цієї церковно-адміністративної одиниці, знаходилася в Польщі і київський митрополит мав на цій території мінімальний вплив на церковне життя. Тому власне Київською митрополією називали лівобережну її частину з правобережним Києвом. В документах цієї епохи підвладну київському архієрею церковно-адміністративну одиницю здебільшого називають вже єпархією, а не митрополією. Остання назва в архівних матеріалах ХІХ ст. взагалі зустрічається в одиничних випадках, а в працях істориків вживається здебільшого щодо її минулого. Це явище відображало у собі і втрату колишньої влади київськими митрополитами, і законодавчого приниження архієрейської кафедри у вигляді планомірного зменшення підвладної їй канонічної території. Історично склалося так, що церковний титул митрополита у православному церковному праві трактується неоднозначно. В одному розумінні він вживається як титул архієрея, котрий очолює великий церковно-адміністративний округ і головує над підлеглими йому єпископами. А в іншому це - єпархіальний архієрей, владі якого підлягають лише вікарії. Титул митрополита у цьому випадку має лише почесне значення і присвоюється або архієреям, що займають історично вагомі кафедри, або ж владикам великих та багатолюдних єпархій. За своїми правами в церковному житті вони мало чим відрізняються від звичайних архієпископів та єпископів, а величина їхніх митрополій - від наявних єпархій. Саме тому у ХІХ ст. терміни "митрополія" і "єпархія" в Російській імперії означали фактично одну і ту ж саму територію. Деякі дослідники, намагаючись поєднати історичний та фактичний змісти цих понять, вживали щодо КМ досить оригінальний термін "єпархія-митрополія".31
Власне, поступового зменшення у XVIII ст. зазнавала саме лівобережна частина митрополії. Якщо в 1770 р. у КЄ налічувалося 1248 храмів, то у 1781 - 963, а в 1790 р. - 688 церков і соборів.32 Поділ 1795 р. зумовив перехід під владу київського митрополита великої кількості православних храмів Правобережної України, котрі на той час управлялися Білоцерківським, Богуславським, Канівським і Рожевським благочинними та кількома духовними правліннями. За станом на цей рік територія митрополії майже навпіл ділилася р. Дніпром. Ця обставина спричиняла чимало труднощів при зносинах місцевих єпархіальних управлінських органів з Києвом, а тому вимагала коригування.
Крім того, у новому складі правобережна частина КЄ потребувала особливої уваги ЄОВ, оскільки тут була зосереджена чимала частина парафій, котрі імператорська адміністрація зовсім недавно притаманними їй методами повернула з унії в православ'я і існувала загроза зворотнього процесу. Саме тому у Петербурзі вирішили зосередити територію митрополії на одному березі Дніпра.
Здійснив це наступник Катерини ІІ - Павло І, котрий указом від 12 грудня 1796 р. всі намісництва перейменував у губернії та значно змінив їх склад. При цьому Київська губернія була створена практично заново і розташовувалася вже виключно на правому березі Дніпра. Єдиним містом, котре і до цих перетворень належало до Київської губернії, був сам Київ. Решта території була приєднана з Вознесенської, Волинської та Брацлавської губерній.33 Новостворена губернія складалася з 12 повітів: Київського, Васильківського, Богуславського, Черкаського, Звенигородського, Уманського, П'ятигорського, Липовецького, Махнівського, Сквирського, Радомишльського та Чигиринського.
Павло І, котрий проголосив свої виключні права на керування церковними справами, вирішив дотримуватися принципу попереднього царювання щодо співпадання меж єпархій з губернськими. Це, на його думку, створювало додаткові зручності для державного управління.
Тому указом від 1 вересня 1797 р. ще досить обширна на цей час КМ втискалася в межі однойменної губернії, чим її розмір зменшувався більш, ніж удвічі. Протягом ХІХ ст. цей територіально-адміністративний склад КМ майже не зазнав серйозних географічних змін.34
Лише у 1800 р. П'ятигірський повіт було повелено іменувати Таращанським, а в 1844 р. Богуславський і Махновський повіти стали називатися відповідно Канівським і Бердичівським. Розташовувалася КМ на території сучасних Київської та Черкаської областей, а також включала певну частину населених пунктів сучасної Кіровоградщини, Вінниччини та Житомирщини.
Найменшою територіальною одиницею церковного життя єпархії була парафія, а її осердям - храм. А тому ефективним показником рівня розбудови територіально-адміністративної структури було храмове будівництво, котре на Київщині протягом ХІХ ст. зростало більше якісно, ніж кількісно. Залежність церковного будівництва від державних рішень та фінансів вельми негативно позначалася на зростанні кількості парафій у єпархії. Статистика будівництва храмів у КМ не повністю відображає повнокровну картину адміністративно-територіальної структури митрополії, оскільки не зажди подає спектральний аналіз сукупності наявних храмів. Крім великої кількості звичайних парафіяльних церков, у КМ існували соборні, монастирські, цвинтарні, домові, в'язничні, заводські храми, а