РОЗДІЛ 2
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ КОНФРОН-ТАЦІЙНИХ МОДЕЛЕЙ ЕТНОПОЛІТИКИ
Про важливість впливу гегелівської та марксистсько-ленінської філософії на
випрацювання конфронтаційних моделей згадувалось вище. Стосовно цього можна
навести слова Карла Поппера, який у своїй роботі «Відкрите суспільство та його
вороги» стверджував, що «як крайнє ліве крило марксизму, так і консервативний
центр, і крайньо праві фашисти – всі засновують свою політичну філософію на
Гегелі. Представники лівого крила замінюють війну націй, що постає в
гегелівській історицистській схемі, на війну класів, крайні праві замінюють її
на війну рас, але і ті, і інші більш-менш свідомо наслідують Гегеля” [129, т.
2, с. 37]. Це змушує уважніше придивитись до філософії цього німецького
мислителя, а також до того як його ідеї, та закладена в поділі народів на
всесвітньо-історичні та неісторичні конфронтаційність, проявились в моделях
етнополітики ХХ століття: в радикально-націоналістичній, в
марксистсько-ленінській, що неподільно панувала на одній шостій земної кулі, та
і в ліберальній, якій, з одного боку, властиво применшення важливості
національної ідентичності і проголошення пріоритетності загальнолюдських
цінностей, а з іншого – бажання нав’язати ці загальнолюдські (по суті своїй –
північноатлантичні) цінності так званим “нецивілізованим” народам.
За Гегелем, Абсолютний дух розгортає себе в світі, використовуючи при цьому
народні духи і перш за все духи історичних народів, які, так само як і
історичні особистості, є його знаряддями. Тому для індивіда необхідним є
долучення до духу свого народу, адже тим самим він долучається до духу
Абсолютного. Але не менш важливою у філософії Гегеля була концепція
“неісторичних народів”. Згідно з нею народи, які на даний час не є історичними,
тобто не є інструментами Абсолютного духу, повинні лише йти вслід за народами
історичними, підкорюючись їх волі, навіть якщо за цим може послідувати їх
асиміляція. Право на збереження ідентичності стосовно народів, які не є чи
перестали бути історичними, Гегель заперечує.
Своєрідним продовженням гегелівської концепції стала концепція
марксистсько-ленінська, згідно з якою для досягнення мети суспільно-історичного
процесу, тобто побудови комунізму, більш придатними є великі держави, які
охоплюють великі маси пролетаріату, що допомагає йому краще відчути свою
класову належність та об’єднатися у боротьбі за свої права, а почуття етнічної
чи національної ідентичності заважає такому об’єднанню, оскільки зближує
пролетарів не з “братами по класу”, а з “класовими ворогами”, тобто з
національною буржуазією. Подібний поділ на “історичні” чи “неісторичні”,
“цивілізовані” та “такі, що знаходяться на нижчих ступенях розвитку” народи, а
також на “повноцінні та неповноцінні раси” часто зустрічався в ідеологіях
ХІХ-ХХ столітть, що призводило до негативних наслідків.
Однією з причин, яка призводила до таких наслідків, був властивий обом цим
теоріям історицизм, який, на думку Карла Поппера, є «пророкуванням» майбутнього
ходу подій, зведеним у ранг наукової дисципліни. Дійсно, обидві ці теорії
пропонують закони історичного розвитку і на основі їх не лише пояснюють події
минулого, але і дають передбачення подій майбутніх: торжества Абсолютного духу
чи торжества комунізму, які настануть обов’язково, незалежно від того, чи
бажають цього окремі люди, групи чи нації, і внаслідок цього буде встановлено
такий суспільний лад, який буде найбільш раціональним та відповідаючим природі
людини. У сфері міжетнічних відносин це означає стирання етнічних ознак у
багатьох народів і або підкорення неісторичних народів історичним (Гегель), або
ж повне злиття націй (Маркс, Енгeльс, Ленін). Зрозуміло, що з такою
перспективою не могли погодитись представники тих народів, які автори цих
теорій прирекли на асиміляцію (а вони зачасту це прямо проголошували). Але така
позиція вважалась супротивом прогресу, який має привести все людство до
найраціональнішого та найсправедливішого суспільного ладу. Яка була реакція на
таку позицію в державах, що зробили своєю ідеологією расизм, нацизм чи
комунізм, коріння яких легко віднаходиться у вищезгаданих теоріях, достатньо
відомо: чого вартий лише лозунг «Залізною рукою заженемо людство до щастя».
Якщо люди повірили в якусь високу мету та ідентифікували себе з групою, яка
цієї мети має досягти, то всі, хто цьому противиться, будуть розглядатися як
відсталі або ж реакційні, а, отже, такими, що потребують зовнішнього впливу,
для того, щоб усвідомити «історичну необхідність», і достатньо показовими
прикладами цього є комуністичний терор та лівацький тероризм. І чим точніше і
жорсткіше визначаються ціль і закони суспільно-історичного процесу, чим
сильніша віра у «єдиноправильність» вчення, чим більшу масу людей воно
захоплює, тим жорстокішою є реакція його послідовників на прояви інакодумства
та «супротив поступу історії».
Але найтрагічнішим наслідком спроб втілення певних постулатів гегелівської та
марксистської теорій у сфері міжнаціональних відносин стало інспіроване ними
виникнення шовінізму та ксенофобії, що призвело до найбільшої кількості жертв у
ХХ столітті. Щодо вчення Гегеля, тут простіше, і це було докладно висвітлено
Карлом Поппером у роботі «Відкрите суспільство та його вороги», де грунтовно
аналізується гегелівський «трибалізм», тобто націоналізм в одній з його
найгірших форм. І хоча не всі дослідники погоджуються з Поппером, який робить з
Гегеля предтечу німецького націонал-соціалізму, але багато аргументів для того,
щоб вважати його німецьким (чи германським) націоналістом
- Київ+380960830922