Розділ 2.
Українці Галичини та Буковини в політиці Австрії в 1914-1916 рр., стор.105.
])”.
Аналіз матеріалів та документів засвідчує, що протягом 1914-1916 рр.
спостерігалось деяке зацікавлення віденського уряду у врегулюванні українського
питання хоч тимчасово, тоді як 1917 рік – час заяв і декларацій, а не реальних
кроків до розв’язання загнаної у глухий кут національно-політичної проблеми.
Визначаючи зміст українського питання в роки Першої світової війни та його
місце у політиці Росії та Австро-Угорщини слід зазначити, що для українців воно
полягало насамперед у задоволенні їхніх національних потреб культурного і
політичного характеру. Якщо урядові кола Габсбурзької імперії пов’язували його
розв’язання з проведенням адміністративної реформи на основі розширення
самоврядування народностей із залученням їхніх представників до активнішого
політичного життя, то для царської Росії українське питання мало суто
адміністративно-територіальний характер, його вирішення пов’язувалось з
уніфікацією, через асиміляцію українців, російського народу та запровадження
російського устрою на завойованих територіях Західної України. Водночас, як
випливає з матеріалу, українське питання знайшло своє місце в політичних планах
держав Четвертного Союзу (Австро-Угорщина, Німеччина), так і Антанти (Росія).
Існування як мінімум двох частин української території, що були роз’єднані,
вимагало розгляду української проблеми з погляду розв’язання територіальних
питань. У цьому випадку це було об’єднання всіх етнографічних земель в єдине
ціле та надання правно-політичного статусу цього утворення. Доля етнографічних
земель України залежала також від розв’язання, принаймні, двох головних питань:
визнання права українців на самовизначення та встановлення етнографічних та
адміністративних кордонів України.
В умовах бездержавності України питання про возз’єднання вирішувалось на
міжнародній арені без участі її народу, не в інтересах його самовизначення. Про
возз’єднання йшлося на таємних переговорах, які велись в ході війни. Вимоги
щодо приєднання Галичини та Угорської Русі, що висував російський царизм, мали
суто імперський та експансіоністський характер. Адже території, на які зазіхав
російський царизм, визнавались як етнічні російські землі, заперечуючи
існування не лише української культури, а й самого українського народу.
Підтримка агресивних домагань Росії її західними союзниками означали, меншою
мірою, якщо не повне розуміння її ідей, то нівелювання та заперечення існування
української нації як такої.
Отже, війна, в яку була волею долі втягнута Україна, принесла для останньої не
лише величезні людські та матеріальні втрати, а й поставила питання бути чи не
бути українській державності. Шукаючи шляхів примирення, дипломатія держав
Антанти намагалась провести новий перерозподіл політичної карти світу, не
звертаючи серйозної уваги на українське питання, перекреслюючи тим прагнення
українців до відродження державності.
Одним з визначальних факторів, що впливали на визначення місця українського
питання у зовнішньополітичних стратегіях як Центральних держав так і країн
Антанти, було існування польського питання, яке займало одне з помітних місць у
тогочасній европейській політиці. Погляди більшості польських політиків кінця
XIX – початку XX ст. грунтувались на переконанні необхідності відродження
польської державності в межах “історичних земель”, що означало експансію на
українські, литовські, білоруські землі та інші, заперечуючи цим права цих
націй, по суті рівних за становищем полякам, на самовизначення та творення
держави. Ставлення польських політиків можна поділити на два напрями. Однією з
впливових політичних сил були націонал- демократи (ендеки) на чолі з
Р.Дмовським, який активно пропагував ідею “інкорпорації”східних кресів до
складу відродженої Польщі, пропагуючи серед поляків ідею вищості польської
культури та її місійний характер на українських землях. Вважаючи українців
другорядними, розв’язання українського питання Р.Дмовський пов’язував тількив з
адміністративно-територіальними завданнями для Великої Польщі. Вони, як і
ендеки, вважали за потрібне включити до складу Польщі українські, литовські та
білоруські землі, щоправда на засадах федеративного утворення. Водночас ендеки
не враховували інтересів інших націй, залишаючи за поляками провідну роль.
Такі настрої поляків знаходили свій ѓрунт як серед політичних чинників
Австро-Угорщини, яка декларувала право поляків на автономію, так і урядових кіл
держав Антанти. Російський царизм, незважаючи на ворожість до національних
принципів, проголошував необхідність відновити Королівство Польське хоч і в
рамках Росії, сподіваючись не лише “розв’язати” українське питання, а зміцнити
підѓрунтя російської експансії на захід. Польська справа зайняла помітне місце
і в зовнішньополітичній стратегії Франції, політики якої виношували ідею
створити Велику Польщу, як противагу німецькій та російській гегемонії у
Європі, а, відтак, потенційно можливого російсько-німецького воєнного союзу. Ця
ідея отримала підживлення після захоплення влади більшовиками у Петрограді та
початку переговорів у Бресті. Вбачаючи у добільшовицькій Росії союзника, про
українське питання французи мовчали. Британці ж до територіальних зазіхань
поляків ставились вороже від початку, вбачаючи у цьому загрозу зміцнення
французького домінування на континенті. Для Великобританії було невигідним
зростання ролі Франції, а тому його противагою мала бути Росія – єдина і
неподільна. Незважаючи на німецьку загрозу, британцям були ближчі
російсько-британські стосунки, аніж творення форпосту Франці
- Київ+380960830922