РОЗДІЛ 2
КОНЦЕПЦІЯ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ
В ПРАЦЯХ УЧЕНОГО
Питання історії української літературної мови привертали увагу багатьох вчених-лінгвістів. Першою спеціальною працею про розвиток української літературної мови була стаття П. Куліша "Дві мови, книжня й народня". Другою, після Кулішевої, спробою синтетичного огляду історії української літературної мови була праця О. Богумила й П. Житецького "Начерк історії української літературної мови", присвячена розвиткові літературної мови до І.Котляревського. Зазначеної проблеми торкається К. Михальчук у праці "До питання про українську літературну мову".
Серед інших робіт, зокрема про розвиток мови в історичному аспекті, слід зазначити "Начерк розвитку української літературної мови" М. Сумцова, "Українська мова, звідки вона взялася і як розвивалася" А. Кримського, "Українська мова в минулому й тепер" К. Німчинова, "Історія української літературної мови" М. Сулими.
Вивчення історії української літературної мови на Україні з ідеологічних міркувань було перервано майже на 30 років - від поч. 30 - до 50 рр. ХХ ст. Надалі історія української літературної мови неодноразово ставала об'єктом мовознавчих досліджень вчених [Плющ 1948, 1958; Москаленко 1954; Булаховський 1956; Тимошенко 1961]. Цей процес дещо пожвавлюється з виходом двотомного академічного видання (1958. - Т. 1; 1961. - Т. 2) за редакцією академіка І. Білодіда та підручника П. Плюща "Історія української літературної мови" (1971). Основними ознаками названих підручників з історії української літературної мови було партійне перекручення мовно-історичних фактів, замовчування тенденцій мовної політики самостійної української держави, відсутність розгляду мовознавчих досліджень "нереабілітованих" українських науковців та мови "націоналістів", письменників, тенденційне пов'язування українського літературно-мовного процесу з російським. У зв'язку з тим, що ці праці з огляду на панівні тенденції в радянському мовознавстві не вичерпують всієї проблеми, у наш час є можливість більш повного з'ясування проблеми розвитку української літературної мови на підставі наукових робіт лінгвістів діаспори, зокрема шляхом дослідження мовознавчої спадщини Василя Чапленка.
Досліджуючи виникнення й розвиток літературної мови в наукових працях, "Слово о полку Ігоревім", мову творів М. Гоголя, Лесі Українки, В.Винниченка та інших, професор В. Чапленко прагнув створити цілісну теорію історії української літературної мови, де б процес її становлення висвітлювався з позицій внутрішнього мовного розвитку, а не відповідно до ідеологічних настанов.
Його праця "Історія нової української літературної мови" (ХVІІ ст. - 1933 р.) (1970) займає провідне місце не тільки серед фундаментальних мовознавчих досліджень вченого, а й в усьому українському мовознавстві. В основу підручника покладені попередні праці вченого (Українська літературна мова, її виникнення й розвиток. - Нью-Йорк, 1955. - Т. 1.; Нью-Йорк, 1962. - Т. 2. - Вип. 1), матеріал яких був значно доповнений та розширений. У підручнику розглядається історія нової української літературної мови від її виникнення і до 1933 р., тобто до розгрому українського культурного життя та ліквідації українізації в УРСР і заборони української мови на Кубані та в інших краях Російської Федерації, де проживають українці [Чапленко 1970, с.5]. Підручник складається з таких розділів:
1. Розвиток української літературної мови від ХVІІ ст. до 1917 року.
2. Українська літературна мова в самостійній українській державі 1917 - 1920 років.
3. Українська мова в українській "радянській" соціалістичній республіці.
4. Українська літературна мова поза межами УРСР та на еміграції.
Оригінальність підручника полягає в тому, що мовознавець органічно поєднав зовнішні та внутрішні закони розвитку української літературної мови, тоді як роботи радянських мовознавців ґрунтувалися виключно на історичних принципах розвитку літературної мови або на марксистсько-ленінському вченні про мову.
В "Історії нової української літературної мови" вперше у вітчизняному мовознавстві зроблено спробу охарактеризувати все українське культурне мововживання, включаючи на еміграції, відповідно до законів внутрішнього розвитку мови, проаналізовано історико-культурні причини й розвиток української літературної мови в Українській Народній Республіці.
"Історія нової української літературної мови" професора В. Чапленка вирізняється з-поміж інших подібних підручників і критеріями визначення місця письменника або громадського діяча в літературно-мовному процесі. До уваги бралася їхня мовна діяльність, а не літературна. У декого вони мають однакову вагу, як-от у Т. Шевченка, тому йому приділене "звичне" велике місце, у когось мовна діяльність має менше значення, ніж літературна творчість, як, наприклад, у І. Франка, тому йому вчений не присвячує окремого розділу, але є й такі, мовна діяльність яких перевищує їхні літературні заслуги, наприклад, Б. Грінченко для В. Чапленка - один з найбільших діячів у царині українського мовотворення.
Схвально відгукнулися на підручник еміграційні вчені. Зокрема, П.Ковалів писав, що "свій курс історії української літературної мови проф. В.Чапленко будує на зовсім нових, ориґінальних методологічних засадах, поклавши в основу живу мову народу" [Ковалів 1970, с. 3]. Українська радянська наука свідомо замовчувала "ідеологічно невитриману" працю вченого. Вперше згадка про неї з'явилась лише через двадцять два роки після появи в "Історії українського мовознавства" С. Бевзенка, і то принагідно: "...кілька спроб опрацювання питань історії української літературної мови здійснили зарубіжні українознавці, зокрема І. Огієнко, В. Чапленко (Чапля), І.Шевельов" [Бевзенко 1991, с. 202]. І тільки в українській незалежній державі дослідження вченого були гідно поціновані. Наприклад, багато фактичного матеріалу до розділу "Часи української державності і бездержав'я" в "Історії української літературної мови" В. Русанівського взяті з підручника В.Ч