РОЗДІЛ 2
ПОДАТОК НА ДОДАНУ ВАРТІСТЬ В СИСТЕМІ НЕПРЯМОГО ОПОДАТКУВАННЯ
2.1. Податок на додану вартість в системі оподаткування
Сьогодні серед усього комплексу проблем, пов'язаних із запровадженням законодавства щодо регулювання податкової системи, найбільш гострою виступає проблема нерівномірного розподілу податкового тиску в Україні. Вона є навіть гострішою, ніж проблема загального податкового тягаря в економічному секторі, адже основними платниками податків на сьогодні виступають, головним чином, підприємства, які зайняті у легальному бізнесі, а також громадяни, єдиним джерелом доходу яких є заробітна плата. За таких умов формується нерівноцінне конкурентне середовище, яке визначає різні конкурентні позиції суб'єктів ринку легального і "тіньового" секторів економіки.
Світовий досвід свідчить, що найефективніше економічні реформи запроваджуються тоді, коли до їх вирішення підходять комплексно. У податковій сфері це передбачає розширення податкової бази, істотне зменшення податкових ставок, скасування більшості податкових пільг. Зменшення податкових ставок без розширення бази оподаткування не дасть бажаних результатів і не забезпечить достатньої політичної підтримки реформ податкового законодавства, а лише посилить опір опонентів, які втрачають свої вигоди. Більш того, реформи лише тоді матимуть успіх, коли їх підтримуватиме більшість населення країни. Тому вони мають бути спрямовані саме на цю більшість.
Вченими та практиками на сьогодні досить гостро дискутуються проблеми розмірів податкових ставок, методів нарахування податків, розподілу надходжень від них між рівнями бюджетної системи. Особлива увага серед цих дискусій, і небезпідставно, прикута до податку на додану вартість. Останній чи не найбільше викликає як нарікань, так і аргументів на користь "за". Проте, щоб дати найбільш об'єктивну оцінку таким протилежним поглядам, доцільно звернутися до світового багаторічного досвіду запровадження та справляння податку на додану вартість.
Податок на додану вартість - один з найбільш важливих видів непрямих податків, який часто називають "європейським податком", підкреслюючи вагоме значення у становленні та розвитку європейського інтеграційного процесу. У Європі податок на додану вартість є важливим джерелом доходної бази бюджету Європейського Союзу (сьогодні кожна його країна-учасниця перераховує 1,4% власних надходжень від цього податку до консолідованого "європейського" бюджету). Податок на додану вартість активно використовується як ефективний інструмент фіскальної політики. За ним закріплена характеристика найбільш "нейтрального" податку. Уряди багатьох держав намагаються покрити бюджетний дефіцит, передусім, за рахунок збільшення надходжень від податку на додану вартість, оскільки досвід багаторічної практики довів, що посилення прогресивного характеру обкладання доходів товаровиробників негативно вплинуло на процес накопичення і на ділову активність в цілому.
Вперше податок на додану вартість було запроваджено у Франції в 1954 р., надалі поширено на інші країни Європи, а пізніше - і на країни Азії, Африки та Латинської Америки. В кінці 80-х та на початку 90-х років податок на додану вартість запроваджено у багатьох державах Східної Європи (в Болгарії, Угорщині, Румунії, Словаччині, Чехії та ін.), а зрештою і в Швейцарії. Традиційно такий податок відсутній у Сполучених Штатах Америки.
Як свідчать результати узагальнення наукових праць різних вчених [6, 9, 21, 58, 71,76,87,92,93,101,102, 121,139,149,156,164,167,168], ставки податку на додану вартість в різних країнах досить різняться між собою і залежать від загального економічного стану країни та її економічної політики. У таких країнах, як Аргентина, Бразилія, Великобританія, Данія, Фінляндія, Японія та інших, наприклад, встановлена єдина ставка податку на додану вартість, величина якої коливається від 3 до 28 відсотків. Найнижчі ставки застосовується в Японії - 3, Панамі - 5, у багатьох країнах Латинської Америки - 6-7, у Канаді - 9 відсотків. Найвищі - у Болгарії - 20, Чехії, Словаччині та Норвегії - 23, Данії - 25 відсотків.
У багатьох країнах існує декілька ставок податку на додану вартість. У Німеччині та Нідерландах, наприклад, їх дві, в Ізраїлі, Австрії та Іспанії - три, у Греції, Італії та Румунії - чотири, у Кенії, Марокко та Туреччині - п'ять, у Бельгії - шість.
За наявності декількох ставок одна із них є основною (стандартною), яка встановлюється майже для всіх товарів, робіт та послуг. Для товарів широкого вжитку встановлюється одна або декілька більш низьких ставок: наприклад, у Бельгії - від 6 до 12, в Італії - від 4 до 13,9 відсотка.
Підвищені ставки встановлюються на предмети розкоші. Як правило, це - ювелірні вироби, автомашини, косметика підвищеної якості, окремі види електроприладів тощо. В Італії, наприклад, підвищена ставка досягає 100, в Кенії - 270 відсотків.
Слід зазначити, що окремі країни спочатку запровадили єдину податкову ставку податку на додану вартість і лише через декілька років перейшли на диференційовані ставки. Такими, зокрема, є Мексика та Нікарагуа, які перейшли на три ставки, Туреччина - на п'ять.
В розвинутих країнах Європейського Союзу з метою захисту малозабезпечених громадян прийнято стандартну ставку на більшу частину товарів і дещо нижчу - на основні продукти харчування, книги і ліки. Аналогічна ситуація склалася і в Росії, де замість встановленої в 1991 р. єдиної ставки податку на додану вартість у розмірі 28% після проведення податкової реформи 1992-1995 рр. було запроваджено диференційовані ставки: стандартну - 20% та понижену - 10% на окрему групу продовольчих товарів (крім підакцизних товарів), а також на товари для дітей згідно з переліком, що затверджується Урядом Росії.
Процедура стягнення податку на додану вартість у світовій практиці базується на двох основних принципах: 1) принцип країни походження; 2) принцип країни призначення.
Згідно з першим принципом податок на додану вартість стягуєтьс