РОЗДІЛ 2
БАЗОВІ СОЦІАЛЬНО-ВІКОВІ СТАТУСИ
УКРАЇНСЬКОЇ ЖІНКИ
2.1. Соціально-правовий та світоглядний контекст ґендерної cамореалізації
української жінки
Щоб відтворити перелік та якісні характеристики соціальних статусів
української жінки та відповідних соціальних ролей, слід окреслити те
соціально-економічне середовище, в якому, власне, розгортався жіночий ґендер у
XIX - напочатку XX ст. Соціальним середовищем для української жінки було
селянство, оскільки абосолютна більшість українців того часу (близько 90%)
займалась сільським господарством та постійно проживала у селі [308:384].
Найважливішою подією у житті селян у другій половині ХІХ ст. стало скасування
панщини в Австро-Угорщині (1848 р.) та кріпацтва в Російській Імперії (1863
р.). Однак подальші аграрні реформи, здійснювані урядами цих країн, не сприяли
покращенню економічного становища селянства, а лише спричинились до подальшого
зубожіння значної його частини (на тлі малоземелля і безземелля) та різкого
майнового розшарування [122:476-477; 329:273-275]. Разом з тим відбувалось
інтенсивне піднесення промисловості, розвивались міста та селища навколо нових
заводських центрів. Усі ці чинники призвели до посилення деяких негативних
тенденцій (пияцтво, трудова міграція та еміграція, падіння моралі та ін.), які
руйнівним чином позначались на українській селянській сім’ї. З іншого боку,
головні традиційні сімейні цінності, завдяки властивій для них винятковій
стійкості, зберегли свою дієвість в селянському середовищі аж до середини ХХ
ст. і значною мірою не втрачені ще й понині.
Юридично-правове регулювання сімейних питань відбувалось на підставі
законодавства тих країн, до складу яких на той час входили українські землі, а
саме Конституції Австро-Угорщини 1860 року (з поправками 1863 року) – для
Галичини, Буковини та Закарпаття, та «Свода законов гражданских» [312]
Російської Імперії для земель Наддніпрянщини, що перебували під її владою. Для
розуміння юридично-правового статусу української жінки важливо пам’ятати, що
законодавство обох країн визнавало її правосуб’єктність [154; 271], тобто
надавало кожній заміжній жінці реальну можливість безпосередньо звертатись до
суду з позовами про порушення її майнових прав, завдання особистих моральних
збитків чи фізичних ушкоджень. Очевидно, маючи на увазі саме цей аспект
російського законодавства (що діяло на значній частині українських земель) у
порівнянні із правовим становищем жінок інших європейських країн того часу,
Леся Українка визнавала його переваги, відзначаючи, що у Росії “жіноче питання
вважається теоретично вирішеним, та й практично жінка там користується значно
більшою матеріальною і моральною незалежністю, аніж у Західній Європі”
[235:82]. Разом з тим, як свідчить практика, більшість проблем, що поставали у
селянській сім’ї, вирішувались в межах чинного у цій місцевості звичаєвого
права.
Зважаючи на замкнутий і переважно натуральний характер селянського господарства
та статево-віковий поділ праці, самореалізація жінки відбувалась насамперед у
межах сім'ї. Відтак особливого значення набуває питання типу та структури
української селянської сім'ї. Значення цього чинника у питанні формування
підлеглого становища жінки відзначали вже народознавці XIX ст. [200; 134;
214].
Сучасна вітчизняна етнографічна наука визнає своєрідну спрямованість процесу
формування сім'ї в Україні. Вона полягає у більш ранньому (порівняно з
сусідніми народами) поширенні малої, переважно простої сім'ї як головної форми
сімейної організації [372:38], хоча існували й певні регіональні відмінності.
Тяжіння до відокремлення і створення самостійного сімейного господарства
М.Костомаров вважав однією з визначальних етнопсихологічних прикмет українців,
підкреслюючи, що “українські сім’ї діляться і дробляться зараз, як тільки члени
їх почують у собі свідомість потреби самостійного окремішнього життя” [212:92].
Чільні дослідники сімейного побуту українців схиляються до думки, що вже з XV
ст. мала нуклеарна сім'я була домінуючим типом структури сім'ї в Україні
[89:240-241], а до середини XIX ст. частка таких сімей у селянському середовищі
становила 84% [287:159; 217:19; 380:38-40; 338].
Така форма сім'ї, що складається з подружньої пари з дітьми або без них, чи
одного з батьків з дітьми, що не перебувають у шлюбі, отримала в соціальних
науках назву нуклеарної сім'ї [315:73]. Характерними рисами такої сім'ї є
спрощена структура, обмежена кількість внутрішньосімейних взаємодій, що
будуються, як правило, на демократичних, егалітарних засадах. Однак такій сім'ї
притаманні і власні проблеми: зростає психологічне навантаження на кожного її
члена, господарсько-побутові обов'язки поділяються лише подружжям, стосунки
стають більш інтенсивними та емоційно-наповненими [315:73].
До складу такої сім'ї входили, як правило, дві кровноспоріднені генерації
(батьки та неодружені діти). Її кількісний склад, за даними всеросійського
перепису населення 1897 р., коливався у межах 5-7 осіб [217:19]. Часом
кількість членів сім'ї зростала за рахунок того, що один з дорослих дітей жив
разом зі своїми дітьми та старими батьками. По суті, це була теж мала сім'я,
яка складалась вже з трьох поколінь. У таких родинах головою спочатку був
батько. Досягаючи повноліття, діти створювали власні сім'і і, як правило,
відокремлювались від батьків, з якими, за традицією, залишався один із синів,
якому батько передавав господарство з умовою, що той догляне старих батьків до
смерті [163:119; 393:179].
Жіночий життєвий цикл передбачав поступове проходження жінкою певних вікових
етапів, кожен з яких був щаблем, що визначав не лише наступни
- Київ+380960830922