РОЗДІЛ 2
МОДЕЛІ Й СТРАТЕГІЇ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ
2.1. Розрізнення стратегії та моделі інтерпретації
Безпосередній зв’язок процесу інтерпретації із розумінням світу зумовлює
епістемологічну настанову рефлексії щодо інтерпретування. У межах дискурсу
навколо інтерпретації відбувається пошук “ідеального” опису інтерпретації, що
завдяки силі своєї об’єктивності має забезпечити “дійсний” чи “правильний”
результат здійснення інтерпретації. Інтерпретація розглядається як інструмент
подолання комунікативного чи пізнавального обриву, і тому незалежно від того,
який погляд на епістемологію поділяють автори, розробка інтерпретації
передбачає розробку універсальних чи революційних методологій. Тобто
запропоновані описи інтерпретації розглядаються як істотні, оскільки їх
дотримання чи практикування в силу коститутивності розуміння мимоволі дає
результати для пізнання й існування людини.
Аналіз словникового запасу теми інтерпретації засвідчує, що найпроблематичнішим
у ньому є саме пропозиції з опису події комунікації, або моменту зустрічі з
Іншим/Чужим. Це видно навіть із кількості варіативних одиниць, які описують цей
елемент структури події інтерпретації. З цього випливає, що найважливішим для
побудови опису інтерпретації є організація через цей опис процедур і моделей
комунікації, що вже потім стає предметом подальших інтерпретативних процедур.
Повторювані елементи словникового запасу, які ми вилучили із дискурсу навколо
інтерпретації, використовуються авторами в пошуках “дійсної” картини процесу
інтерпретації. І за їх допомогою розроблюються або моделі інтерпретації,тобто
узагальнені картини події інтерпретації, що дозволяє з’ясувати, де
розгортається інтерпретація й хто є її учасником, або стратегії інтерпретації -
цілісні програми дій інтерпретатора (смислотворчої свідомості), які мають
забезпечувати правильну методу пізнання. Кожен із авторів, залучених до письма
на теми інтерпретації, пропонує або модель, або стратегію інтерпретації,
залежно від того, що його більше цікавить: опис процесу - одного з багатьох у
культурній діяльності, чи програма дій людини, якій потрібно вживатися в
культуру.
Важливо розрізнювати модель інтерпретації, яка виконує функцію саморефлексії, і
подаючи загальну картину елементів інтерпретації у їх динаміці й зв’язках,
дозволяє смислотворчій свідомості з’ясувати свою роль, так само як і
значимість, ступінь активності інших елементів події інтерпретації (часу,
засобів вираження, Іншого); та стратегію інтерпретації, яка в першу чергу,
пропонує практичні настанови дії смислотворчої свідомості в процесі
інтерпретації.
Модель інтерпретації, створюючи загальну картину, задає масштаб значимості
процесу інтерпретування й суміжних із ним розуміння та пізнання в існуванні
людської істоти, тоді як стратегія визначає значимість і призначення процесу
смислотворення, який інтерпретація стимулює й підтримує.
Інтерпретацію в цьому дослідженні ми запропонували розглядати як скеровувану
смислотворчою свідомістю, а значить інтерпретація залежить від характеру
активності інтерпретатора. Отже інтерпретатор вільний обирати як модель так і
стратегію інтерпретації, які стануть для нього основою його смислотворчості.
Модель інтерпретації допомагає оцінити не так процес інтерпретування, як його
наслідки, тоді як пропозиції стратегії інтерпретації допомагають у виборі
герменевтичних процедур, які допомагають здолати обриви комунікації і
пізнання.
Розглядаючи наявні версії моделей і стратегій інтерпретації, ми бачимо, що
оцінка засобів вираження інтерпретації і виробленого в результаті її здійснення
смислу (знаки і тексти), або інакше – визначення медіуму смислу й
смислотворення, значно впливає на ціле опису інтерпретації, тому перед
детальнішим розглядом найвпливовіших стратегій і моделей інтерпретації,
розберімо аргументи щодо вкоріненості інтерпретації у властивостях семіозису.
2.2. Властивості знаку й тексту як істотні елементи інтерпретації
2.2.1. Інтерпретативність знаку. Поняттям знаку та його похідними так
надуживали останнім часом через бурхливий розвиток структуралізму й семіотики в
усіх сферах гуманітаристики, що це спричинило перетворення знаку на
понад-поняття, за яким стоїть фактично кілька смислових вузлів.
Поняття знаку розвивається в плані накопичування значень, які йому приписуються
протягом усієї історії західної думки від Античності. Й приблизно стільки ж
тривають спроби “відчистити” й прояснити це центральне для європейської
філософії поняття – sзmeion. В останні роки заговорили про “кризу концепції”
[41], хоча це може пояснюватися загальною налаштованістю на завершеність і
пост-синдромом сучасної культурної ситуації.
Тема знаку охоплює величезне поле досліджень і тем, але їх аналіз не є нашим
завданням у цьому дослідженні, яке не є семіотичним, а лише кажучи словами
П.Рікера “здійснює приживання” [97-98] цього проекту до філософської
антропології, залучаючи необхідні ідеї. З огляду на це, нас цікавить саме
теорія Пірса як пояснення процесу інтерпретації через знаковість, а відповідно
й типологія інтерпретантів.
Проблема знаку розглядається Пірсом у ширшому контексті репрезентації усього,
що так чи інакше постає для свідомості як наявне, присутнє. [89, C.5-14] А
значить стосується дій свідомості (спостереження, переживання, відчуття), які є
для Пірса раціональними, й таким чином семіотика виступає як заміна й водночас
основа логіки: “Логіка – вважаю, мені вдалося показати це достатньо ясно – у
своєму загальному понятті є не що інше, як інша назва семіотики –
квазінеобхідної або формальної науки про знаки.” [87, С.
- Київ+380960830922