РОЗДІЛ 2
АРХЕТИП ЯК КАТЕГОРІЯ МІФОПОЕТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ ТА ФІЛОСОФСЬКО-ЕСТЕТИЧНОГО
АНАЛІЗУ
2.1. Уявлення про природу архетипів у міфопоетичній свідомості.
К.Г.Юнг, популяризатор терміну “архетип” (буквально: “попередня форма”),
підкреслює спадковість, традиційність свого розуміння цього концепту та
наводить огляд праць мислителів (від Платона до Фрейда), яких вважає за своїх
попередників. Однак, корені поняття первообразу можна шукати не лише у
філософії та теоретичній естетиці, а й в більш глибоких шарах людської
культури.
Зв’язок вчення про колективне позасвідоме з міфологією є складним та
багатостороннім. Окрім визнаної (і підкресленої) самим К.Г.Юнгом тотожності
архетипів з основними фольклорними мотивами, важливим аспектом їхньої взаємодії
є наявність у міфології прототипів відповідного філософського концепту.
Хоча історію поняття “архетип” прийнято починати з праць Платона, витончені
спекуляції грецького філософа були лише новим етапом розвитку давнього
світоглядного уявлення. Це підтверджується наявністю в міфологічних системах
різних народів світу дуже близьких до античного “ейдосу” уявлень. До речі,
досліджуючи цей “прото-ейдос”, Е.Б.Тайлор у 1871 р., за чотири роки до
народження К.Г.Юнга, використовує саме термін “архетип”.
Е.Б.Тайлор пише: “Щоб пояснити те, що ми взагалі називаємо видом, дикуни
віднесли б його походження до загального прабатька або до архетипу, або до
видового божества, або ж зв’язали б разом ці поняття” [192, 386 - 388]. Тобто,
з розвитком у людини понятійного мислення, необхідно з’являється певне
узагальнення явищ дійсності, яке конвергентно набирає ті ж самі форми у різних
народів. Е.Б.Тайлор наводить приклади подібного “міфологічного реалізму”. Так,
якщо у самоанців бог селища звичайно з’являється в образі сови, то людина, яка
знайде мертву сову, має оплакати і поховати птаха. Проте це не значить, що бог
помер – він втілений в усіх живучих совах.
Якщо ж бог певного виду тварин (а які б ще функції не мав самоанський бог,
очевидно, що він є і богом сов) втілений в усіх представниках цього виду, то
логічним наслідком є ототожнення виду з одиничною істотою. Подібний феномен
дійсно описаний. Зокрема, М.І.Стеблін-Каменський наводить приклад зі
скандинавської міфології, де Рататоск може розглядатися як образ усіх білок,
Хугін та Мунін – як образи усіх воронів тощо.
Сказане про “архетипи” тварин поширюється і на людину. Яскравим прикладом є
Адам Кадмон як космічне ціле, проявом якого є кожна конкретна людина, що
уявляється як “часткова” істота. В інших міфологіях, зокрема, грецькій, боги
можуть розумітися як архетипи певних категорій людей: за О.Фрейденберг, кожний
чоловік – це Зевс, жінка – Гера, дівчина – Артеміда. Саме тому при щорічному
Священному шлюбі кожний новий чоловік цариці-богині – це той самий, єдиний
партнер, тільки в новому тілі. Адже кожний чоловік є лише ізоморфною цілому
частиною космічного принципу, так само, як кожний шматок м’яса є цілим тотемом
[211, 72 - 73].
Від подібних уявлень походять і магічні дії, які збереглися у цивілізованих
народів аж до наших днів: а саме віра в те, що, діючи на одну істоту, можна
вплинути на увесь вид: наприклад, якщо вбити чи викинути одного шкідника, інших
спіткає та ж сама доля. Тобто, будь-який представник виду, або навіть його
зображення, стає заступником і замісником архетипу. Будується приблизно такий
логічний ланцюжок: зображення, припустимо, пацюка, це – образ Пацюка-архетипу,
і якщо ми викинемо це зображення за межі села, то тим самим викинемо з Космосу
Великого Пацюка, а за ним будуть змушені піти усі його живі копії.
У відтворенні образу представників певного виду чи інших архетипних персонажів
можна вбачати одне з джерел виникнення мистецтва. Адже, хоча ці зображення мали
утилітарне призначення – зв’язок людини зі “справжнім”, поза-часовим та
поза-просторовим світом, - вони водночас мають велику художню цінність.
Щоправда, часто задля розуміння цієї цінності, треба знати специфічні принципи
побудови певного витвору первісного (і більш сучасного) мистецтва. Яскравим
прикладом тут можуть бути “рентгенівські” малюнки австралійських аборигенів:
заради максимально повного вираження властивостей істоти, художники вписують у
контур фігури тварини чи людини зображення її внутрішніх органів. Це нагадує
авангардні експерименти першої чверті двадцятого століття, зокрема ті, де митці
намагалися якнайповніше виразити сутність певного об’єкта за допомогою його
зображення у різних проекціях. З іншого боку, можливі певні паралелі зі
“зворотною перспективою” ікон, яка здатна продемонструвати “розгортку” певного
предмету, скажімо, книжки, у якої будуть видимі не тільки верхня та передня,
але й дві бокові та навіть задня поверхні. Усі ці різнопланові культурні явища
є проявами одного бажання: передати за допомогою естетичних засобів внутрішню,
істинну сутність зображуваних речей.
Позачасовий ідеальний світ може зображуватися і в наративі, зокрема, у
величальних піснях, що складаються майже виключно з опису статичного героя. Цей
герой може здійснювати якісь самоцінні акти, проте є принципово виключеним з
будь-якого послідовного сюжету. Він нічого не робить, він лише перебуває у
вічному, непорушному світі, і сам залишається незмінним і самототожнім. До
речі, саме в такому зображенні незатемненої випадковим сутності Гегель вбачає
завдання мистецтва, реалізоване античною скульптурою.
Архетип розуміється як іманентно присутній у кожній істоті чи предметі певного
виду. Так, у народу куна (Панама) є уявлення про “пурбу” – душу усіх предметів,
яка відрізняється від життєвої сили та, не думку К.Леві-Стросса, “відповідає
плато
- Київ+380960830922