РОЗДІЛ 2
ПОРЕФОРМЕНА СИСТЕМА МІСЦЕВОГО СУДУ ТА УПРАВЛІННЯ СЕЛЯНАМИ
2.1 Загальна характеристика органів селянського самоврядування
Для вирішення поставлених у дослідженні завдань необхідно проаналізувати
законотворчу діяльність уряду з питань розбудови системи органів місцевого
управління селянським станом у перші пореформені десятиліття, тобто в період,
що передував запровадженню інституту земських начальників (1861-1889 рр.).
Розгляд напрямку та змісту урядової політики дозволить зробити висновки щодо
характеру законодавства про земських начальників.
Маніфест 19 лютого 1861 р. відкрив нову сторінку у взаємовідносинах двох
головних станів Російської імперії - селянства та дворянства. Протягом століть,
завдяки свідомій політиці самодержавства, їхні долі все тісніше переплітались і
пов’язувались між собою. Але вузлик, яким було кріпосне право, дуже скоро почав
перетворюватись у “гордіїв вузол”, а взаємовідносини - у зашморг, який
загрожував загибеллю всім, хто в ньому знаходився, у тому числі і
самодержавству.
На середину ХIХ ст. усі пропозиції косметичного характеру щодо розв’язання цієї
проблеми було відкинуто, і уряд Олександра II узяв курс на радикальне вирішення
проблеми. Саме таким радикальним заходом стала реформа 1861 р., яку значна
частина сучасних істориків, наслідуючи історичну традицію більшості
дореволюційних дослідників, називає Великою.
Аналіз подальших історичних подій свідчить про складність і суперечливість
історичного розвитку країни: з одного боку, Росія дуже запізнилась із
запровадженням ліберальних реформ, з іншого - російське суспільство не було
готове до їх проведення. Саме цими протиріччями, боротьбою нового і старого
(яка проходила з перемінним успіхом) і пояснюється вся пореформена законотворча
діяльність уряду. Особливо яскраво це простежується у розв’язанні питання про
розбудову системи управління загалом і селянським станом зокрема.
Такий радикальний крок, як ліквідація кріпосного права і надання селянам нового
юридичного статусу - вільної людини (у розумінні свого часу), потребував цілого
ряду змін у системі управління, перш за все, на місцях. До реформи переважна
більшість багатомільйонної селянської маси перебувала під вотчинною владою
поміщиків, і держава мала до них опосередковане відношення. А після звільнення
селян, вся відповідальність за них лягла на плечі держави і ця ноша для
самодержавства виявилась дуже важкою.
Редакційні комісії приділяли велику увагу пореформеному устрою системи
управління селянами. У них розглядались різні пропозиції: реформатори
намагались перенести на місцевий ґрунт історичний досвід розбудови системи
управління Англії і Франції, а також вітчизняний - управління державними
селянами, яке здійснювалось за реформою П.Д.Кисельова. Нагадаємо, що у
1838-1839 рр. для управління державними селянами були створені сільські,
волосні, окружні та губернські правління із чітким розмежуванням функцій і
обов’язків як між ними, так і між посадовими особами, аж до писаря. Загальне
керівництво здійснювало Міністерство державного майна [41, с.170-172]. Це був
дуже важливий крок на шляху включення селянства до системи державного
управління та до звільнення його від влади звичаю, що могло стати передумовою
для зрівняння селян з іншими станами. Але творці реформи 1861 р. не знайшли
доцільним повністю перенести на поміщицьких селян досвід управління державними
селянами, тим паче, що після командирування П.Д.Кисельова Олександром ІІ до
Парижа, його проекти поступово замінюються на більш консервативні.
У справі звільнення селян навіть реформатори з ліберальними поглядами
намагались робити поступові, зважені кроки, що в майбутньому дало ґрунт для
висновків про консервативний характер самої реформи. Так, незважаючи на те, що
більшість дуже добре розуміла і бачила всі негативні сторони общини, які в
умовах формування нового прошарку селян-власників проявилися б особливо
яскраво, вона була не лише збережена, а й отримала частину колишніх вотчинних
функцій (питання опіки, виконання рекрутської повинності і т. д.). У перші
пореформені десятиліття община була необхідна державі як нижча
фіскально-адміністративно-поліцейська одиниця, поміщикам-землевласникам - як
господарська одиниця, з якою легше мати справу як в плані співробітництва, так
і боротьби, а селянам - як організація, що допомагала пристосуватись до нових
умов, захищала інтереси недосвідченого, беззахисного перед владою і
суспільством індивіда. Отже, збереження общини бачилось як об’єктивна
необхідність перехідного періоду, а також неодмінна умова станового принципу
побудови суспільства.
Виходячи з цього, розробка питань місцевого управління велася з урахуванням
наявності общини. В результаті вся різнорідна селянська маса Російської імперії
(у тому числі селяни Лівобережної України з подвірним землекористуванням) була
зведена в розряд селян-власників і підпорядкована системі органів, яка носила
становий характер.
В основу низової ланки управління було покладено принцип самоуправління в
общині, і тому вона отримала назву “селянське самоуправління”, але назва не
зовсім відповідала сутності, бо досить складна система контролю над цими
органами часто зводила нанівець той елемент самостійності, який було
задекларовано у Положенні 19 лютого 1861 р. У зв’язку із необхідністю
врегульовувати поземельні відносини селян воно мало двоступінчасту будову.
Перший ступінь - сільське самоуправління - мав вирішувати нагальні питання із
життєдіяльності общини чи громади і базувався на одному або декількох сільських
товариствах (общинах). Головною ум
- Київ+380960830922