РОЗДІЛ 2
ВОГОНЬ У СВІТОГЛЯДНИХ УЯВЛЕННЯХ
УКРАЇНЦІВ БУКОВИНИ
2.1. Вшанування українцями Буковини небесного вогню
Різні за часом та місцем створення середньовічні писемні пам’ятки майже
одностайно засвідчують наявність у слов’ян шанобливого ставлення до Сонця і
грозового полум’я та їх обожнювання як прояву конструктивних та деструктивних
сил небесного вогню. Зокрема, візантійський історик VІ ст. Прокопій
Кесарійський повідомляє, що слов’яни визнавали творця блискавки за єдиного бога
– владику світу. За свідченням мусульманського письменника Х ст. Аль-Масуді,
слов’яни в той час частково сповідували християнство, а почасти були язичниками
й сонцепоклонниками. Те саме стверджував й інший східний автор –
Ібрагім-бен-Весиф Шах (бл. 1200р.). А жителі Праги, за словами Халконділа,
обожнювали вогонь і сонце майже до ХV ст. [169, с.20, 21, 32, 35-36].
Давньоруські літописи та повчальні слова переконливо свідчать про обожнювання
сонця та блискавки східними слов’янами-русами [124, с. 98-99, 102]. Так,
літописець Нестор, змальовуючи у “Повісті минулих літ” язичницькі вірування
полян, неодноразово згадує про богів, пов’язаних з культом сонця – Хорса,
Даждьбога, Стрибога, Симарегла, а також про громовика-Перуна [30, с.29, 56,
64]. У “Слові якогось Христолюбця” теж повідомляється, що русичі “вірять в
Перуна, і в Хорса, і в Сима, і в Рьгла” [31, с.374]. А у “Слові про те як
погани, тобто язичники поклонялися ідолам” зазначається, що і після охрещення
на Русі люди “по оукраїнах моляться йому проклятому богу Пероуну і Хърсу і
вілам те творять таємно” [32, с.385].
На жаль, відсутність переконливих відомостей у джерелах не дає можливості з
впевненістю стверджувати про наявність згаданих вище божеств у поганському
пантеоні слов’янського населення Верхнього Попруття та Середнього Подністров’я.
Хоча непереконливі дані про шанування населенням даних територій у давні часи
Даждьбога та Перуна, як й інших ідолів, подає в “Описі Молдавії” Д.Кантемир
(1716р.) [34, с.195]. Опосередковані сліди колишнього пошанування жителями
Буковини сонячного божества Даждьбога прослідковуються у фольклорі. Зокрема, у
різдвяних колядках, весільних піснях та привітаннях присутня формула “Гой, дай
Боже” [27, с.40-43]. Натомість про Перуна таких згадок нема.
Певні відомості про особливості язичницьких культів давніх слов’ян у різних
регіонах Центральної та Східної Європи дають археологічні матеріали. Зокрема, в
археологічних старожитностях Верхнього Попруття та Середнього Подністров’я
трапляється чимало артефактів, які засвідчують наявність у місцевого
слов’янського населення солярного та громового культу. Так, на гончарних
клеймах ХІІ-ХІІІ ст., знайдених на поселеннях у Василеві, Ленківцях, Мамаївцях
та Горішніх Ширівцях, зображені розетки, кола, свастика і хрести, які є
символами культу сонця [161, с.27]. Хрест та свастика – універсальна культова
емблема вогню, а також Сонця як вогню небесного. Кінці променів свастики спершу
символізували обертовий рух давнього пристрою для добування вогню, а відтак, із
набуттям значення сонячного символу, означали його небесний рух [85, с.59]. На
існування у населення Верхнього Попруття та Середнього Подністров’я культу
Сонця опосередковано вказують прикраси-амулети, зокрема, трибусинні скроневі
кільця, виявлені у Василеві, Чорнівці та Цецино. На думку дослідників, нанизані
на кільце бусинки символізують три денних його фази: схід, зеніт, захід [138,
c.113].
Солярний культ виразно присутній в облаштуванні культових об’єктів та житловому
будівництві VII-XІІ ст. Так, святилище у с.Горбово розташовувалось на крутому
схилі, оберненому до сонця; нижній горизонт культової площадки Ревнянського
святилища орієнтовано по лінії схід-захід [149, с.22, 78-81; 128, с.19]. За
сторонами світу були орієнтовані також поганські храми ХІІ-ХІІІ ст. у Зеленій
Липі та Галиці. Вхід до храмів було влаштовано з південної сторони. У
Галицькому храмі, у східній частині приміщення, як вважає чернівецький археолог
С.Пивоваров, розташовувався ідол [138, с.101, 103-105; 139, с.40-41].
Подібно до культових споруд, слов’янські житла теж орієнтувалися за сторонами
світу і в цій орієнтації також слід вбачати прояви давнього солярного культу.
Зокрема, за твердженням чернівецького археолога Л.Михайлини, більшість
досліджених на території Буковини жител культури Луки-Райковецької (70%), були
збудовані входом на південь [126, с.53, 60].
Окрім вшанування сонця, археологічні матеріали засвідчують наявність у давніх
русичів культу громовика. Зокрема, в археологічних старожитностях Верхнього
Попруття та Середнього Подністров’я виявлені окремі предмети, пов’язані з
ушануванням місцевими жителями культу грозового полум’я. Так, у Ленківцях,
Молодії, Ревному та Чорнівці виявлені бронзові дзвіночки-бубонці, які, на думку
ряду археологів, в тому числі й С.Пивоварова, вважаються символами
бога-громовежця та апотропеями проти нечистої сили, епідемії й грози. До
символів громовика дослідники також відносять знайдені у похованні в Борівцях
кременеві відщепи [138, с.121,125]. Характерно, що подібні предмети були
виявлені археологами, зокрема О.Моцею, й на інших українських етнічних землях
(наприклад, в курганних могильниках ХІ-ХІІ ст. у Кветуні, Яблунівці, Зеленому
Гаї та ґрунтових похованнях Х-ХІІ ст. у Перемишлі та Чутовці) [131, с.93, 98,
102-103]. До сказаного варто додати, що у населення Наддніпрянської України
зв’язок крем’яних відщепів та кам’яних сокир з колишнім культом громовика
простежується більш виразно, ніж у жителів інших регіонів і це відобразилося
насамперед у локальній назві згаданих артефактів – “громові” або “перунові”
стріли [
- Київ+380960830922