РОЗДІЛ 2
ПОЛІТИЧНА КОНЦЕПЦІЯ АРІСТОТЕЛЯ
Політична антропологія Арістотеля
Характерною рисою наукової спадщини Арістотеля є її багатогранність. Питання
держави і суспільства, політики і права не залишилися поза увагою філософа.
Центральне місце серед його творів, присвячених вивченню цих питань (“Етика”,
“Риторика”, “Афінська політія”), безперечно, належить останній Стагіритовій
праці – “Політиці”. Вона і є предметом нашого розгляду даного розділу.
Причина написання Арістотелем “Політики” – це криза полісної системи, що
склалась у грецькому світі в ІV ст. до н.е. Вона проявилася у
найрізноманітніших сферах життя давньогрецьких полісів – економіці, соціальних
відносинах, політичних інститутах, військовій організації та ідеології. В
останній відбулася криза уявлення людини про себе як частинки космосу, а поліса
як мікрокосмосу [38,с.27-42;40,с.5-42;173,р.103]. Поступово людина відчужується
від Всесвіту та міфу і стає особистістю земною. Вихід поліса із кризи, і перш
за все з політичної, спонукало найбільш світлі голови давньогрецького світу –
Платона, Ісократа, Демосфена, Арістотеля, шукати шляхи і методи виведення
держав полісного типу із занепадаючого стану. Арістотель враховує багато речей
з праць попередників. Особливо помітний вплив, і це зрозуміло на нього справила
праця Платона “Закони” [157,р.380]. На причину такого ставлення вказує стиль
його критики. Очевидно, він відчував, наскільки блискучі й геніальні політичні
твори Платона і його філософія в цілому, але вважав їх дуже радикальними і
надто умоглядними. Міркування Платона завжди оригінальні й позбавлені всякої
банальності, вважав Арістотель. Але він хоче переконатися, чи завжди вони
заслуговують на довіру. Суть його незгоди висловлена в сухих гумористичних
зауваженнях, які промовляють яскравіше, аніж цілі сторінки пояснень про
фундаментальну різницю між вдачею Арістотеля і його вчителя.
Спільним між Платоном і Арістотелем була концепція пошуків ідеальної форми
держави ( тип, форма правління, внутрішні відносини…). Але за Арістотелем ця
держава існує для людей, де б вони жили б щасливо, а не просто животіли. Людину
Арістотель взагалі розглядає під кутом зору, трьох світів – фізичного, етичного
і політичного. Політика Стагірита, як вчення про управління державою, про дії
цілого суспільства, взаємопов’язана з його етикою, вченням про дії індивідума,
які разом становлять практичну філософію або філософську антропологію
Арістотеля. Усю практичну філософію Стагірита, на нашу думку, можна поділити на
два ідейні напрямки: 1) де розглядаються питання політичного і духовного життя
людини та становлення держави, як суспільно-політичного об’єднання людей –
політична антропологія; 2) де розглядаються питання політичної влади –
політична онтологія.
Стрижнем “Політики”, віссю, навколо якої і формуються всі елементи держави і
суспільства, є поліс. Цей реальний тип державного утворення став для Арістотеля
теоретичною основою побудови ідеальної держави, а не просто міста.
Квінтесенцією “Політики” є переконання Арістотеля про людину як “політичну
тварину”, якій притаманний потяг до співжиття в колективі, державі, суспільстві
собі подібних [10,с.378]. З цієї думки філософ і виводить усю організованість
людей, оскільки він переконаний, що люди формують політичні асоціації, щоб вони
виконували їх бажання. Стагірит дотримується загальноеллінської думки про
поліс, як визначений колектив, певним чином організовану спільність людей. Цю
ідею висловив ще Геродот, а найбільш виразно Фукідід словами Нікія: “Адже місто
(держава) – це люди, а не стіни і непорожні кораблі” [36,с.371;135,с.348]. Саме
поліс, як характерна форма співжиття еллінів, в очах Стагірита протиставляється
племенам і царствам варварів. Тому філософ і приділяє місце розгляду
теоретичних основ полісу і починає з його найпростіших елементів існування,
яких вимагає сама природа, вивчення системи формування міста-держави знизу
доверху, від простого до складного. При цьому Арістотель застосовує свій
індуктивний метод, розроблений ним у “Метафізиці”[6,с.65-66;10,с.376-377].
Первинними одиницями, “атомами” суспільства є, з точки зору Арістотеля, дві
форми поєднання (спілкування), які не можуть існувати одна без іншої : чоловік
– жінка і володарюючий (пан) – підвладний (раб). Таке поєднання викликане самою
природою: по-перше, дітонародження, по-друге, рятування, самозахист. Природнім
фактором філософ обгрунтовує поділ суспільства на панів і рабів. Хто має
передбачливий розум є володарюючим, а хто своїми тілесними якостями здатний
виконувати чужі накази і розпорядження є по природі підвладним, рабом. Адже раб
є нижчою істотою від народження і не здатен керувати сам собою. Арістотель
припускає, що це не завжди правильно, але його позиція хоч-не-хоч
виправдовувала рабовласництво. Таким чином, раб є лише знаряддям у руках
господаря і використовується лише для його блага.
Жінка в Арістотеля також підвладна чоловікові як і раб. У цьому філософ
наслідує реалії безправності жінок у давньогрецькому суспільстві. Таким чином,
із визначених Стагіритом двох форм спілкування, утворюється перший вид
об’єднання, співжиття – сім’я, яка є первинним елементом поліса. Помилкою
Платона Арістотель вважав те, що він ототожнював управління сім'єю і управління
державою. Арістотель розглядає цей факт як серйозну помилку, оскільки це
привело Платона до переконання, що держава – це та ж сім'я, тільки набагато
більша. Адже дитина – це не доросла людина. І навіть якщо дитиною керують задля
її ж блага, статус дитини не рівнозначний статусові дорослого. У стосунках
чоловіка й дружини все трохи складніше, але їхні стосунки, на думку
- Київ+380960830922