Вы здесь

Національне питання в діяльності легальних українських політичних партій Західної України у 1935-1939 рр. (історико-політологічний аналіз).

Автор: 
Демчишак Руслан Богданович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2006
Артикул:
0406U001536
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ТА ОСОБЛИВОСТІ ЇХ ФУНКЦІОНУВАННЯ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ У
МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД ХХ СТ.
2.1. Теоретико-методологічні засади дослідження політичних партій
Невід"ємним атрибутом та одним із головних інститутів політичної системи є
партії. Діяльність політичних партій у сучасних державах є загальновизнаною
нормою, трактується як ознака демократичного способу здійснення влади. У своєму
історичному розвитку політичні партії пройшли значну еволюцію. Незважаючи на
наявність істотних відмінностей між політичними угрупованнями різних епох
існують глибокі зв"язки. На різних історичних етапах, на різних рівнях розвитку
і місця в суспільстві, політичній системі можна знайти однотипні в понятійному
і змістовному розумінні феномени, які виявляють ряд суттєвих спільних рис. Ними
є ознаки "якості" партії, що визначають відповідне теоретичне поняття,
виражаються у певних організаційних, функціональних, інституційних та інших
критеріях. Вони вказують на певну наступність між історичними партійними
угруповуваннями і сучасними політичними партіями. Однак, партії є також
продуктом тривалого історичного розвитку тієї чи іншої країни, які мають
історичні традиції, національні особливості.
У сучасній політичній науці поширеною є періодизація основних етапів розвитку
політичних партій, яку запропонував М. Вебер: перший – аристократична група,
друга – політичні клуби, третій – сучасні масові партії. Вони відрізняються
класовою суттю партій, їх організаційною будовою та інтересами.
Поява політичних партій датується кінцем XVIII – XIX ст. Це, насамперед, було
пов'язано з виходом на політичну арену "третього стану", а в XIX ст. із
запровадженням загального виборчого права. Прототипи сучасних політичних партій
з'явилися у період ранніх буржуазних революцій ("віги", "торі" в Англії,
якобінці, жірондисти у Франції). Загалом партії цього періоду відрізнялися від
сучасних своїми функціями, способами організації та діяльності. Невеликі за
чисельністю, вони мали характер елітарних клубів, діяли, насамперед, у стінах
парламентів, а поза парламентом – обмежувалися виборчою діяльністю. Партії
об'єднували здебільшого депутатів парламенту, не визнавали принципу членства й
організаційно не були оформлені.
Утворення політичних партій сучасного зразка припадає, на нашу думку, на другу
половину XIX ст, коли в Європі з'явилися перші масові партії. Від клубів вони
відрізнялися тим, що намагалися залучити до політичного процесу якомога більшу
кількість громадян і мали багатий арсенал механізмів політичного впливу
(пропаганда, агітація, політична просвіта, діяльність у сфері культури тощо).
Ними, зокрема, були Ліберальне товариство виборців у Англії (1861) та
Всезагальний німецький робітничий союз (1863). В Україні процес творення партій
розпочався в 1890 р. утворенням Русько-української радикальної партії.
Вже у XIX ст. з'явилися перші фундаментальні праці з теорії політичних партій.
Г.Еллінек – один з перших дослідників цієї теми, - у своїй праці "Загальне
вчення про державу" виніс партії за межі державного устрою, розглядаючи їх як
суто суспільне явище. Однак, при цьому зазначав, що вони мають великий вплив на
політичні процеси які відбуваються у державі, тому потребують ретельного
наукового вивчення.
Партіями він називав групи, які об'єднані спільними переконаннями, спрямовані
на досягнення певних державних цілей, і намагаються впровадити їх у життя.
Головним завданням кожної з них вважав досягнення політичної влади та її
збереження. Німецький дослідник одним із перших класифікував партії (залежно
від їх "державного та соціального панування") на такі три види: реакційні
(групи, які були при владі, але втратили її); консервативні (групи, в яких
збігається соціальне та державне панування) і прогресивні чи радикальні (групи,
які поки що не панують у державі).
Г.Еллінек поділяв партії на "істинні" (характерною особливістю їх є широка
програма державної політики) і "неістинні" (вони такої програми не мають). До
останніх належать "випадкові" та "фрагментарні" партії, коли їхня діяльність
пов'язана з особливими умовами життя окремої держави. Такими є партії,
побудовані за релігійними чи національними ознаками.
Вагомий внесок у дослідження політичних партій зробили теоретики
англо-американської школи партології. Представників цього напряму можна умовно
поділити на тих, котрі вважали партії, незважаючи на їх численні "дефекти",
невід'ємною складовою демократичної системи (В.Вільсон, А.Лоуелл, Г.Дж.Форд,
Дж.Брайс), і тих, які зазначали, що партії ускладнюють розвиток демократії,
знижуючи ефективність функціонування інститутів державно-політичного механізму
(Г.Кродлі, Дж.Вудберн). З цього приводу А.Лоуелл у праці "Уряди і політичні
партії" зазначав, що всякі дискусії навколо питання про значення партій у
державі є штучними, оскільки це те саме, що "вести дискусію про користь або
шкоду вітрів чи приливів. У дійсності існування партій є фактом і прояви його
повинні бути вивчені як такі" [88].
На противагу Г.Еллінеку, більшість дослідників цього напряму (серед них – В.
Вільсон, Дж. Брайс, А. Лоуелл), ввели у свій аналіз державного устрою не тільки
партії загалом, але й конкретніші проблеми: організація партії, структура і
характер внутрішніх міжпартійних зв'язків тощо. Це був значний крок у розвитку
політичної науки, зокрема партології.
Теоретики західної політичної думки ? М. Острогорський, Р. Міхельс, М. Вебер ?
ввели також багато теоретико-методологічних положень у сферу дослідження
партій, які значною мірою продовжують визначати загальний напрям і зміст
сучасної політичної науки.
М. Острогорський у своєму дослідженні роз