Розділ 2. Діалектика історичності і тотальності суспільного буття.
2.1. Тотальність як ключова категорія діалектики неомарксизму
2.2. Онтологія неомарксизму як критична теорія
2.3. Поняття раціональності в неомарксизмі
2.4. Діалектика онтології та гносеології неомарксизму
2.5. Висновки
"Якби визначення діалектики було можливим, то варто було б запропонувати таке: щоб бути достатнім, мислення не має потреби у своїй власній закономірності; воно може мислити всупереч самому собі, не відмовляючись від самого себе"[33, 146].
Відродження критичної функції діалектики на противагу хибному позитивістському тлумаченню дійсності Маркузе пов'язує зі зверненням до діалектики Гегеля. Так, у докторській дисертації "Онтологія Гегеля й основоположення теорії історичності" (1932 р.) і особливо в книзі "Розум і революція. Гегель та виникнення теорії суспільства" (1941 р.) Маркузе підкреслює те, що він звернувся до дослідження діалектики Гегеля саме з надією відродити "негативне мислення". "Ця книга, - писав він у передмові до 2-го видання роботи "Розум і революція"(1960 р.), - була написана з надією, що вона внесе маленький внесок у відродження... здатності розуму, на яку чигає небезпека бути забутою, - сили негативного мислення"[149, 7]. Якщо позитивізму є властивий тільки інтелект, "наукове знання", здатне лише узгоджуватися з "позитивною реальністю", відтворювати світ "буржуазної безпеки", то гегелівській діалектиці є притаманний філософський "розум", який повністю заперечує, руйнує подібну дійсність. Маркузе розглядає діалектику як "історичне буття", тобто як результат свідомої діяльності суб'єктів в історичному процесі. Маркузе підкреслює, що закони суспільного розвитку існують лише остільки, "оскільки вони включені у волю суб'єкта", будь-яке ж визнання їхнього незмінного характеру неминуче обертається "відчуженням",
"опредмечуванням", "оречевленням" людини[149, 206]. Маркузе підкреслює, що діалектика повинна звільнитися від абстрактних, загальних форм об'єктивності, від абстрактних, загальних форм мислення; необхідно, щоб вона зрозуміла "свій світ як визначене історичне ціле, у якому наявна дійсність є результатом історичної практики людей"[135, 156]. При цьому він стверджує, що саме Маркс переніс гегелівську діалектику з "ґрунту онтології" на "ґрунт історії". Посилаючись на "Економічно-філософські рукописи 1844 року" Маркса, Маркузе зазначає, що ця робота є безпосереднім доказом того, що Марксова теорія ґрунтується "на центральних положеннях філософської проблематики Гегеля". Усі розходження між Марксом і Гегелем, на думку Маркузе, полягають лише в тому, що у Марксовій теорії усі філософські поняття - це "соціальні та економічні категорії", у той час як суспільні та економічні категорії Гегеля є "філософськими поняттями". Виникнення марксизму обумовлене причинами винятково внутрішнього розвитку самої філософії, розглядається Маркузе як наслідок духовно-історичного процесу[142, 145].
2.1. Тотальність як ключова категорія діалектики неомарксизму
Лукач не робить розходження в таких поняттях, як марксизм, марксистська філософія, історичний матеріалізм, - усе це для нього марксистська діалектика, революційний метод. Сам марксизм визначається Лукичем як метод. У статті "Що таке ортодоксальний марксизм?" він пояснює, що він під цим припускає. "Ортодоксальність у марксизмі пов'язана винятково з методом. Вона означає наукове переконання у тому, що діалектичний марксизм являє собою правильний метод дослідження, що цей метод може бути осягнутий, розвинутий і поглиблений лише у тому змісті, який був наданий йому його засновником. Це переконання у тому, що всі спроби перебороти чи "виправити" цей метод приводять і можуть привести лише до спрощення, тривіальності, еклектизму" [119, 171]. Лукач викладає своє розуміння співвідношення Марксової діалектики з гегелівською. Він акцентує увагу на тому, що поєднує метод Маркса й Гегеля. Лукач звертається до Гегеля: адже вся гегелівська філософія була спрямованою проти позитивізму. Але, за Марксом, сам Гегель, оцінюючи сучасність, залишався на рівні "некритичного позитивізму".
Лукач виходить із глибокого спорідненого зв'язку історичного матеріалізму з гегелівською філософією, хоча він і говорить про марксову критику Гегеля. Ця критика, підкреслює Лукач, є безпосереднім продовженням гегелівської критики Канта і Фіхте. Але, незважаючи на таку послідовність і корінна відмінність Маркса від Гегеля. "Розподільчою рисою є дійсність. Гегель виявився не в змозі осягти наявні рушійні сили історії. Часткова тому, що при створенні його системи ці сили ще не були досить чіткими та очевидними. З іншого боку, тому... що він сам залишився у полоні платонівсько-кантіанських поглядів, роздвоєності мислення і буття, форми та матерії"[119, 190].
Обмеживши діалектику областю суспільних відносин, взаємодією об'єкта і суб'єкта, неомарксизм трактує її як рівнозначну історії - цієї, за його словами, універсальної науки, яка одна і надає можливість збагнення сучасності. Він підкреслює, що в марксизмі діалектика не розглядається як щось привнесене в історію і не роз'яснюється, як у Гегеля, на історичних прикладах, а вичитується із самої історії на визначеній ступіні розвитку, як її необхідна форма. У Маркса, відзначає Лукач, діалектика складає сутність самого історичного процесу.
Історичний процес сам Лукач розглядає з позицій взаємодії суб'єкта й об'єкта, яка розуміється таким чином, що хід історії виявляється не чим іншим, як становленням суспільного самопізнання людини. Тому завдання полягає у тому, щоб осягти історію як "реально-історичний діалектичний процес", як становлення. Підходячи до історії як до становлення, ми зможемо розглядати і сучасність як історичну проблему, тому що становлення виступає як опосередкований зв'язок між минулим і майбутнім. Поки людина спрямовує свій інтерес, суто споглядальний, на минуле чи майбутнє, те й інше застигає у вигляді якогось далекого буття, і між