Розділ 2. Становлення законодавства про охорону культурної спадщини в Україні: історичний досвід
2.1. Формування елементів правової охорони пам'яток на території України (ІХ-ХХ ст.)
Кожному історичному періоду притаманне лише його властиве ставлення до культурних надбань. З плином часу цінність тих або інших складових історико-культурної спадщини змінювалися. І тепер заповідними стають вже не тільки окремі цінні пам'ятки: церкви, палаци, меморіальні будинки, архітектурні ансамблі, місця історичних подій, а й усе оточення - вулиці, квартали, райони міста і нарешті - цілі міста [34]. Важко переоцінити культурні багатства України. З її територією пов'язано відкриття всесвітньо відомих культур і давніх цивілізацій - трипільської культури, античних міст, пам'яток слов'ян, спадщини Київської Русі. Саме в пам'ятниках архітектури і видатних ансамблях минулого знайшли втілення специфічні смаки українського народу, його ставлення до формування середовища міст і сіл. Правовій охороні підлягають як пам'ятки минулого, так і сучасності - в залежності від історичної, наукової, культурної цінності.
В нашій вітчизняній історії найдавніший факт, який може мати певне відношення до пам'ятникознавства, також свідчить не про "розуміння шанобливого ставлення" до старовини, а якраз про прямо протилежне. Йдеться про хрестоматійно відоме повалення Володимиром у 988 році скульптурних зображень язичницьких богів. Як свідчить літопис, святилище з цими богами на початку X ст. було в Києві чимось на зразок тих найвизначніших місць в сучасних столицях, до яких покладають вінки глави зарубіжних держав під час офіційних візитів. Про це говорить літописна стаття 945р., що розповідає про прибуття до Києва грецького посольства за князювання Ігоря. "Наутръя призвя Игорь послы, и приде на холъмы кде стояше Перунъ, и покладоща оружья своя и щиты и золото, и ходи Игорь рать". У 980р. Володимир, вважаючи ще язичницькі божества фактором консолідації, "постави кумиры на холъму вне двора теремного, Перуна деревяна, а голова его серебряна, а ус золотыни, и Хоръса, и Дажьбога, Стрибога, и Съемарагла и Мокош" [35]. Але з прийняттям християнства Володимир цілком зруйнував і спалив дохристиянські святині.
"Читачеві може видатися дивним, - пише в своїй книзі "Людина в місті: соціологічні нариси" київський соціолог Сергій Матяш, - що охорона пам'яток старовини явище достатньо нове. Середньовічні будівельники без жалю зносили старі будівлі, хоча таких було значно менше, ніж зараз. Десь коло 1500 року з'являється в Західній Європі ідея збереження старовинних споруд. В XVIII ст. переважає тенденція на старовину, і тільки в XIX ст. у США, а згодом і в Європі виникають організовані рухи на захист пам'яток історії і архітектури" [36].
Проте слід зазначити, що вже в ІХ-ХП ст. формуються тенденції щодо збереження та зібрання історичних реліквій, рукописних книг, картин, ікон, ювелірних виробів тощо. В основному пам'ятки зосереджувалися в монастирях та церквах, зокрема у Софіївському соборі, Михайлівському, Києво-Печерській лаврі, Десятинній, Кирилівській церквах, соборах Чернігова, Галича, Володимира та інших міст. Проте загалом не було комплексної державної програми охорони пам'яток культурної спадщини.
На такій же позиції ґрунтується і стаття "Охорона пам'яток історії та культури" в останньому виданні "Большой Советской Энцеклопедии": "Ідеї охорони пам'яток історії та культури набули поширення в епоху Відродження разом з інтересом до античного мистецтва і розвитком колекціонування. В період Великої французької революції декретами Конвенту пам'ятки історії та культури вперше були оголошенні всенародним надбанням, було націоналізовано приватні зібрання (декрет про створення Лувра, 1791р.). В 1795р. у Франції виникла державна служба охорони пам'яток" [37].
Близька за змістом є відповідна стаття в польській Wielkiej Encyklopedii powszechnej: "Впродовж віків проявлялися різноманітні форми охорони пам'яток як вияв турботи держави про збереження культурного доробку. В старовину охоронялися сакральні об'єкти і твори, згромадженні в священних скарбах. Вже за середньовіччя певною охороною охоплювалися предмети, пов'язані з релігійним культом. В період Відродження нове ставлення до мистецтва, жвава зацікавленість античністю, розвиток колекціонування і бібліофільства, спричинилися до розвитку ідеї (поки що лише ідеї - Т.К.) охорони пам'яток. Обмежувалося це, однак, пам'ятками старовини, зокрема наприклад, Рафаель в 1516р. був призначений консерватором (особою, що займалася питаннями збереження пам'яток - Т.К.) пам'яток Риму. В XVII ст. народилася думка про охорону вітчизняних пам'яток (Швеція). Принципові зміни впровадила Велика французька революція..."[38].
Зародження початків вітчизняного пам'яткознавства можна відносити, на наш погляд, лише до рубежу XVII - XVIII ст. Вони пов'язані, як в цілому слушно відзначає ряд авторитетних дослідників, зокрема В.І.Акуленко [39], Ю.Н.Жуков [40] та ін., з указами Петра I 1718 і 1722рр. Зокрема, в указі від 18 лютого 1718 р. Петро I зажадав "Ежели кто найдет в земле или в воде какие старые вещи", передавати комендантам фортець "Старые надписи на каменьях, железе или меди, или какое старое или необыкновенное ружье, посуду или прочее все, что зело старо и необыкновенно", а в указі від 16 лютого 1722р. - збирати в єпархіях і по монастирях "древние жалованные грамоты и другие куриозные письма оригинальные, также книги исторические рукописные и печатные", "рукописные на хартиях и на бумаге церковные и гражданские летописцы, степенные, хронографы и прочие сим подобные", а в зв'язку із знахідками в сибірських могильниках - "не переплавливая присылать в Берг и Мануфактур Коллегию, а во оной потому же не переплавливая, об оных докладывать его величеству".
Початки правової охорони пам'яток старовини в Україні і перші значні етапи становлення загалом цілісної системи такої охорони припадають на перебування України в складі Російської імперії. Попри всю суперечливість цього