РОЗДІЛ 2
ОСНОВИ ОБГРУНТУВАННЯ ЦІННОСТЕЙ ОСВІТИ
2.1. Підхід до обгрунтування цінностей освіти: методологічні аспекти.
Методологія запропонованого підходу включає наступні складники: 1) уточнення співвідношення понять "цінність" та "цінності освіти"; 2) осмислення вихідних принципів, що конституюють даний підхід і відрізняють його від інших; 3) логіку обгрунтування освітніх цінностей, освітніх цілей та освітніх рішень.
Основою еволюції філософських уявлень про цінності була давня теоретична традиція, що подавала відношення людини до світу як дихотомію знань та цінностей. Віддавна світ ціннісних переживань перебував у центрі філософських досліджень, головним чином у його етичних, естетичних та релігійних проявах.
Використання аксіологічних термінів можна знайти в текстах, які були написані задовго до появи перших розгорнутих філософських систем: в міфах, у вченнях легендарних діячів древніх культів. Майже з першої сторінки своєї історичної праці Діоген Лаертський розглядає зміст таких понять, як "зло", "справедливість", "мужність", "нечестивість" з точки зору мислителів дофілософської доби. 1
В стародавніх текстах легко вичленяється буденна модель використання слів, що означують цінності. Для прадавніх вони потрібні, щоб підкреслити велич обговорюваного предмету. Наприклад, Фалесу приписують наступні слова: "Прекрасніше всього світ, тому що він творіння бога". 2
Аристотель в "Метафізиці" згадує Гесіода та Парменіда, які вважали за начало любов, яку можна розглядати як екзистенціальну характеристику буття. Емпедокл одним із перших використовує натурфікацію "зло" та "благо", як начало, але Аристотель не схильний вважати їх кінцевими причинами з огляду недостатності їх та неузгодженості між собою: часто "дружба розділяє, а ворожнеча поєднує". 1
Античні гедоністи практикували часто ціннісний підхід до життя та його змісту, релігійна рефлексія була на задньому плані. Нова ідея, що з'єднує прагнення до щастя з пошуком істини, з істинним пізнанням та самопізнанням ("Пізнай самого себе!") пов'язана з ім'ям Сократа. Він поставив блаженство в залежність від мудрості, адекватну оцінку і самооцінку - від істинного пізнання. Більш того, в пізнанні Сократ вбачав не просто засіб досягнення щастя, а саме благо як самоцінність. Сократ перший поставив вічну проблему співвідношення істини і добра, знання (науки) і моралі, раціональної філософії і філософії життя.
Безсумнівна заслуга в постановці проблеми цінності та численних спроб її вирішити належить Платону. В системі поглядів Плотона ціннісна проблематика займає центральне місце і конкурує з будь-якими іншими темами, які можна відкрити в його вченні. Лише в небагатьох його творах, які збереглися, відсутній прямий аналіз ціннісних понять, але не всі предмети дослідження так чи інакше представлені у відблисках ціннісної проблематики.
Із нечисленних фрагментів, філософів, що передували Платону, видно, що в тому вигляді, в якому проблема цінності поставлена Платоном, вона не представлена ні в кого, а наполегливість, з якою вона досліджується ним, буде повторена лише пізніше. Постановка проблеми цінності починається в діалогах "Лахет", "Евтіфрон", "Хармід", але без розгорнутого її розв'язання.
Для нас найбільший інтерес становлять роздуми Платона про реальні земні цінності, наприклад, про людські якості, доброчинність. Платон висунув одну з перших класифікацій доброчинностей, вважаючи вищими з них мудрість, гідність, помірність, справедливість. Таким чином, Платон розпочав одну з перших спроб створити ієрархію цінностей, ввести в них порядок.
Аристотель, подібно до Платона, не залишив окремої теорії цінностей. Але в своїх політичних, етичних творах він висунув ряд аксіологічних ідей. Він вважає, що цінність (благість) речі, людини, її вчинків не визначається її приналежністю до якоїсь трансцендентної ідеї, вона визначається відповідністю (чи невідповідністю) її особистої внутрішньої суті ("форми"), мети її буття, полягає в певному розкритті всіх закладених в людині потенцій. Ця відповідність досягається в діяльності, у вчинках та моральних якостях. Відповідно, початкова природа (суть) людини і ступінь відповідності її діяльності благій меті визначають добро. Аристотель розрізняв дані в пізнанні цінності розуму (діанаетичні), характеру (етичні), а також естетичні цінності. Реалізм Аристотеля проявляє себе і в тому, що він фактично включає етичні цінності в систему цінностей соціального життя. Вкладом Аристотеля в аксіологію є вчення про доброчинність - етичну та діанаетичну, а також його вчення про справедливість - урівнюючу та розподіляючу, хоч термінів "цінність", "оцінка" Аристотель не використовував.
Головна ідея епікуреїзму зводиться до піднесення самоцінності людини і її життя, свободи від усього, що її може пригнічувати. 1
Щастя людини - мета і зміст життя. Епікуреїзм, як яскраво виражена теорія евдемонізму, поклав початок тій групі аксіологічних ідей, які зараз називаються феліцетологією. Епікурейці приділяли багато уваги опису цінностей матеріального і духовного життя - задоволенню, розуму, волі, спокою, безтурботності, творчості, духовності. Але вони також ретельно розглядали антицінності: страждання, смерть, страх перед долею, тощо та вчили, як позбутися їх. Але і епікурейці не залишили систематичного аксіологічного вчення. Значний вклад в підготовку теорії цінностей зробили стоїки (Сенека, Цицерон, Марк Аврелій, Епіктет). 2
Так, Цицерон перший став використовувати слово "цінність" як філософський термін, як і слово "перевага". 1 Він розрізняє "вищі" та "нижчі" блага, так само, як і Марк Аврелій. 2 Його ідея вищих і нижчих благ - зародок майбутньої ієрархії цінностей в сучасній аксіології.
"Вища цінність" - єдина "істинна цінність". Всі решта цінностей - нерівні, неповноцінні, другорядні, похідні, відносні. Стоїки висували такий критерій розрізнення вищих та ніжчих цінностей: вища цінність - об'єктивна суть сама по собі; вторинна цінність - мета будь-якого кінцев