РОЗДІЛ 2
СИСТЕМНИЙ АНАЛІЗ АДАПТАЦІЇ СТУДЕНТІВ-ПЕРШОКУРСНИКІВ ПЕДАГОГІЧНОГО УЧИЛИЩА
Згідно з вихідною концепцією про необхідність розгляду процесу адаптації як складного структурного утворення, що має ієрархічну будову (воно проходить одночасно на декількох рівнях), і відповідною моделлю адаптаційних змін, була визначена програма констатуючого експерименту. Вона включала кілька напрямів:
- дослідження особливостей адаптації студентів нового прийому на кожному ієрархічному рівні системи (компонентний аналіз);
- виявлення зв'язків між окремими структурними елементами;
- виявлення найбільш уразливих ланок загального адаптаційного процесу.
Розрахунок і аналіз одержаних показників проводився в ідеографічному і в номотетичному плані, що давало можливість всебічно розглянути досліджуване явище як в індивідуальних (специфічних), так і в загальних (досить типових) формах.
2.1. Концептуальна модель системного дослідження процесу адаптації студентів нового прийому до умов життєдіяльності
У сучасному суспільстві внаслідок інтенсивної динамічності життя, постійних і досить різких змін на всіх рівнях (політичному, економічному, матеріальному, геополітичному, освітньому та ін.) особливі вимоги висуваються до здатності людини бути адекватною щодо цих змін, тобто самій бути мобільною, гнучкою, динамічною. Це означає необхідність підвищення її адаптаційних можливостей.
Як відомо, між людиною і середовищем існують мінливі взаємодоповнюючі відносини. Як підкреслює В.А.Семиченко, можуть спостерігатися такі варіанти стосунків:
- змінюваність людини при незмінюваному середовищі (відрив від життєвих обставин);
- різноспрямовані зміни людини і середовища (поглиблення суперечностей);
- незмінюваність людини при мінливих життєвих обставинах (консерватизм);
- односпрямовані зміни людини і середовища (синхронізація розвитку);
- незмінюваність і людини, і середовища (стагнація).
Особливого значення набувають адаптаційні процеси в педагогічних системах. Адже завданням будь-якої педагогічної системи саме і є створення оптимальних умов для розвитку особистості. Якщо ж між певними створеними умовами і особистістю студента виникає бар'єр дезадаптації, це може значно знизити ефективність даної системи (як навчання, так і виховання).
Крім цього загального принципу, є ряд додаткових обставин, які висувають особливі вимоги до адаптаційних тенденцій: динамічність, постійне оновлення навчального процесу; необхідність апробації, відпрацьовування, розвитку всіх механізмів взаємодії того, кого навчають, з навколишнім середовищем, завдяки чому після виходу з педагогічної системи людина повинна бути в основному готова до самостійного соціального життя і професійної діяльності; попередження деформацій особистісного розвитку, що часто виникають при порушенні адаптаційного процесу.
Явищу адаптації в психолого-педагогічній науці приділялася, як було сказано вище, належна увага. Це викликано перш за все практичною необхідністю підвищити ефективність діяльності студентів уже з перших днів їхнього включення в ту чи іншу педагогічну систему, подолання розбіжностей, які періодично виникають у тенденціях зовнішнього (середовищного) і внутрішнього (особистісного) розвитку тих, кого навчають.
Аналіз відповідної літератури показав, що традиційно проблеми адаптації студентів до умов життєдіяльності досліджувалися в таких ракурсах:
- як зміни, які відбуваються на визначеному, досить однорідному рівні;
- як зміни, які відбуваються насамперед у перший рік навчання.
Як вважає В.А.Семиченко, за межами уваги дослідників залишилися дуже важливі питання, що стосуються системного відпрацювання відповідних тенденцій. На її думку, яку ми повністю поділяємо, адаптація є багаторівневим, багатоплановим явищем, котре базується на багатьох механізмах: звикання, пристосування, відтворення, взаємодоповнення, творення, керування та самоврядування. Адаптація як процес гармонізації можливостей людини і вимог середовища відбувається одночасно на різних рівнях, кожний з яких може мати власну тенденцію і темпи змін, що відбуваються. Процес адаптації фактично виступає як взаємозгода, взаємодоповнення, інтеграція впливів різноманітних факторів зовнішнього та внутрішнього середовища, дія котрих може бути як односпрямованою, так і досить конфліктною. Результат адаптаційного процесу - адаптованість людини до визначеної системи - також повинен розглядатися як інтегративне системне утворення, що має різні складові і способи зв'язку між ними.
Ці теоретичні положення В.А.Семиченко були покладені в основу нашого дослідження, спрямованого на оптимізацію адаптації студентів нового прийому до умов педагогічного училища. Уточнимо вихідні моменти, які дозволяють впритул підійти до вибору й апробації базової моделі процесу адаптації.
Основу концепції системного підходу до процесу адаптації становить положення про те, що загальна ефективність даного процесу при входженні в нову педагогічну систему істотно залежить від інтеграційних тенденцій. Отже, загальний процес адаптації - це складне явище, яке має визначену структуру (складається з певної сукупності відносно незалежних підпроцесів). Кожний з цих підпроцесів обслуговує певну частину відносин, що виникають у людини з даною системою; сукупність цих відносин і відповідних зв'язків утворює визначений структурний компонент. Тобто кожен структурний компонент процесу адаптації як системи сам є тією системою, яка включає об'єктивні умови й обумовлені ними вимоги; відносини, котрі складаються у адаптанта з певним явищем, - індивідуальні особливості самої людини, які можуть відповідати чи не відповідати цим вимогам (внутрішні умови).
У структурі процесу адаптації можна виділити такі підсистеми (компоненти):
1. Підсистему енергетичну, котра відображає ресурсні можливості організму, їхню здатність забезпечити функціонування основних систем організму в умовах підвищення енерговитрат.
Відомо, що процес адаптації супроводж