Розділ 2. Трансформація феномену краси в історії естетичних вчень.
2.1.Людина як "ціннісна міра" в античності.
Вже у древніх філософських поглядах вживаються поняття, які надалі віднесені до різних проявів цінності та оцінки природних та суспільних явищ, людських діянь та вчинків: краса, прекрасне, благо, добро і т.п. Реальний світ і світ уявлень прославляється або ж осуджується, тобто певним чином оцінюється. Разом з тим, світорозуміння людини було початково синкретичним, тому нелегко визначити одну різновидність ціннісного світосприйняття від іншої, строго диференціювати естетичне від утилітарного, моральнісного та релігійного.
Адже, ми до цих пір вживаємо слово "прекрасне" не лише в естетичному розумінні, але як і синонім доброго, корисно-доцільного, а з іншого боку, називаємо прекрасне "божественним", "чудовим", "дивовижним". Слово, як носій смислу не завжди відповідає і рівне собі, воно подібне "хамелеону, в якому кожен раз виникають не тільки різні відтінки, але інколи й різні фарби", натомість необхідно з'ясувати, коли слово дійсно має естетичний смисл, а коли ні [5, 32]. Ми маємо численні приклади, коли естетична семантика краси і етична семантика добра непомітно переходять один в одного, підміняють один одного і навіть міняються місцями.
Ціннісний за сутністю підхід до світу дозволив мислителям усвідомити єдність естетичного та етичного: "Не бачити приємне, і бачити неприємне - зло", - говориться у древній збірці висловів "Дхаммападе", великий древньоіндійський епос "Махабхарата" продовжує стверджувати не тільки духовність краси, але і її єдність з добром ("Зникла душа - краса відлетіла, Юродивим стало бездушнеє тіло"). Трактат "Артхашастра" знайомить з "наукою про цінності": "Багатство, цінності забезпечують людське існування. Цінністю тут виступає населена людьми земля. Засобом для придбання такої землі та для її збереження слугує справжня наука, яку ми називаємо наукою про цінності" [161, 16]. Тут цінності розглядаються здебільшого в економічних та політичних аспектах, однак відмічається, що цінності (артха) є основою не лише релігії, але й чуттєвих задоволень. У Тирукуралі, інколи називають її тамільським варіантом Артхашастри, автор книги закликає слідувати дхармі, бо ж "немає блага вище дхарми, і немає більшого зла, аніж забути про неї" і "тільки дхарма дарує радість"[160, 16].
У давньокитайській філософській думці помітними стають тенденції виникнення та розвитку ціннісних уявлень та понять, в певній мірі схожих з філософією Древньої Індії. Світ цінностей тільки починає кристалізуватися, і чіткі межі між добром і красою, мудрістю і доброзичливістю часом неможливо встановити. Звідси, багатозначність слів-понять, які позначуються одними й тими ж ієрогліфами в різних філософських системах та їх інтерпретаціях. Важливу роль у вченні Конфуція відіграє поняття "жень", яке інтерпретується в перекладі як "гуманність", "людяність", "співчуття". Очевидно, мається на увазі ціннісна риса, яка не втратила свого значення за минулі два з половиною тисячоліття. Однак "жень" пов'язане не лише з етичними, а й з естетичними цінностями. За словами Конфуція, "там, де панує людяність, прекрасно" [161, 18]. І далі, найшановніший з його учнів Ю-цзи продовжував думку про те, що використання ритуалу ціннісне, оскільки приводить людей до згоди. В цьому висловленні виявляється аксіологічний підхід; однак не тому, що вживане слово еквівалентне "цінності", а тому, що виражена наполегливість осягнути детермінацію ціннісного відношення ритуалом.
У такому розумінні аксіологічний підхід простежується в іншому впливовому вченні древньокитайської філософії - даосизмі, класичним вираженням якого є твір "Дао де цзин" ("Книга Шляху і Благодаті"), написаний сучасником Конфуція Лао-цзи. Унікальним внеском "Дао де цзин" є діалектичне осмислення ціннісних явищ та понять. Древній мислитель чітко розуміє рухливість протилежностей і в цій сфері, їх відносність і відповідність: "Коли всі у Піднебесній дізнаються, що прекрасне є прекрасним, з'являється і потворне" [161, 19]. Проте, Лао-цзи не зупиняється на констатації релятивності ціннісних полюсів. Автор "Дао де цзин" закликає до відповідної ціннісної орієнтації, основаній на слідуванні дао - глибинній основі всіх речей. За його думкою, "мудра людина прагне, щоб зробити життя ситим, а не до того, щоб мати красиві речі" [161, 20]. У даному визначенні "ситість життя" ми повинні розуміти як наповненість життя змістом, смислом, які приводять до повноти буття і його ціннісної природи.
Розуміння відносності цінностей, відповідно, надавало можливість виявити їх людську природу, відповідність їх з людиною, цінність для людини. Однак, філософи бачили, що в самому людському світі прекрасне і потворне, добре і зле, справедливе й несправедливе, щастя та нещастя мають хиткі межі в різні часи і в уявленні різних людей. Говорячи про відносність ціннісних уявлень, давньокитайські мислителі не вважали їх рівноцінними, не стверджували безмежний релятивізм, бачили велику відмінність між добром і злом, прекрасним і потворним. Їх заслуга полягає в тім, що вони не лише констатували очевидну відносність суб'єктивних оцінок, а й виявили об'єктивну відносність самих цінностей, їх об'єктивну діалектику.
Діалектичний підхід дозволив древнім мислителям підійти до осягнення специфіки естетичних цінностей, їх суперечливої природи та впливу. У давньокитайській філософії було усвідомлено протиріччя, що існувало між красою як духовним явищем і практично-утилітарною дією того предмету, який наділений красою. На рахунок взаємовідносин зовнішнього естетичного образу та внутрішньої моральнісної сутності людини висловлювались різні судження. Якщо конфуціанці вважали, що "краса подібна сутності, сутність подібна красі" і благородний повинен неодмінно бути й зовнішньо красивим, то даосці підкреслювали можливість протиріччя між зовнішнім та внутрішнім, красою і моральністю. У цьому ціннісному потоці ще проходить певне злиття того, що пізніше визначилося, як "краса", "