РОЗДІЛ 2
ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВІ ОЗНАКИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРАВОСВІДОМОСТІ
2.1. Етносоціокультурні чинники феномена правосвідомості
Зважаючи на розбудову суверенної української держави, подальшу реалізацію
принципів державотворення та поглиблення правової реформи, значно посилився
інтерес істориків, філософів і правознавців до генези права, ролі
правосвідомості в історії вітчизняної правової традиції. Серед сучасних
вітчизняних дослідників феномена правосвідомості слід відзначити праці О.
Бандури, І.Бичка, Е. Бурлая, С. Гусарева, Ю. Гревцова, В. Іванішина, М.
Ібрагімова, В. Кампо, В. Копейчикова, О. Копиленка, А. Колодія, А. Корольова,
М. Костицького та В. Костицького, В. Ляшенко, О.Манохи, П. Мартиненка, Е.
Недбайла, С.Стахівського, В. Шаповала. В тому числі значна кількість досліджень
сучасних теоретиків права присвячена детальному аналізу правосвідомості та її
кореляції з іншими формами суспільної свідомості. Узагальненням теоретичних
надбань у цьому напрямі можна вважати праці С. Алексеєва, А. Белканова, К.
Бельського, Н. Бури, В. Єгорова, М. Козюбри, Д. Потопейка, Е. Лукашевої,
С.Максимова, Г.Остроумова.
Окремо слід зазначити, що останнім часом досить інтенсивно досліджується генеза
національної правосвідомості, розвиток ідеї права в етнокультурному середовищі,
становлення вітчизняного права як інституалізованого явища. Характерною рисою
цих досліджень є плюралістичність ідеологічних засад та методологічних підходів
до осмислення самого феномена національної правосвідомості. Плідними в цьому
напрямку є роботи Й.Васьковича, В. Грищука, О. Данильяна, В. Жмира, О. Манохи,
В. Медведчука, О. Мироненка, М. Панова, П. Рабіновича, Ю. Римаренка, Б. Тищика,
І. Усенка, В. Чеховича, М. Юрія.
В той же час розмаїття концептуальних підходів свідчить, що залишається низка
складних проблем щодо становлення національної правосвідомості,
культурно-етнічних чинників розвитку правотворчого процесу в межах конкретного
історичного середовища. Недостатнім сьогодні є філософське узагальнення і
осмислення значення національної правосвідомості в контексті сучасних реалій та
їх відображення в розробках Концепції реформування судової системи. З огляду на
це визначається актуальність теми та необхідність дослідження зазначених
проблем.
Об’єкт кожного дослідження потребує визначення його часово-просторових
параметрів. Особливо важливо визначити їх у межах дослідження соціальних та
правових феноменів, оскільки останні є багатозначними. Отже, спробуємо
окреслити та встановити чіткі “просторові параметри” дослідження правової
свідомості.
Щоб всебічно розглянути феномен правосвідомості, необхідно реконструювати
основні смислові лінії цього особливого явища, які повинні надати предмету
дослідження цілісності, а також визначити методологію розгляду проблеми. Хоча в
роботах сучасних філософів і юристів вже тривалий час розглядається дане
питання, проте це не вичерпує проблеми і потребує спеціального дослідження,
оскільки науковий досвід свідчить: виявлення особливостей правосвідомості як
самостійного суспільного явища становить значну складність. Тому важливо обрати
методологічно правильний підхід, що, на нашу думку, можливо зробити тільки на
основі структурного аналізу.
Такий метод припускає, насамперед, виявлення неоднорідності досліджуваного
об’єкта та розчленованість його складових на елементи. “Під елементами у самому
загальному значенні, – як зазначає Д. Потопейка в роботі “Правосвідомість як
особливе суспільне явище”, - розуміються компоненти, що у сукупності і
утворюють даний об’єкт.” [183, 3].
Але пізнання складу об’єкта ще не дає повного уявлення про зв’язок між його
елементами. Закономірність їхнього зв’язку - другий аспект розгляду структури
правосвідомості. Пізнання цих зв’язків виявляє природу стійкості кожної
структури, її відносну самостійність серед явищ дійсності.
Варто зауважити, що самостійність зв’язків усередині структури означає не
ізольованість їх від зовнішніх зв’язків, а лише свідчить про примат внутрішніх
зв’язків над зовнішніми. Інакше кажучи, відносна самостійність зв’язків у
структурі - це не зовнішня замкнутість, а скоріше замкнутість внутрішня. І саме
завдяки їй будь-яка структура і є неподільним цілісним утворенням, де
необхідним є кожний елемент, без якого структура як єдина система функціонувати
не може.
Цілісність кожної структури має специфічну природу: її елементи пов’язані між
собою особливим процесом і підпорядковуються єдиним загальним законам розвитку.
Таким чином, кожне самостійне явище дійсності – це комплекс елементів, що в
силу виконання певних загальних функцій знаходяться у постійній взаємодії.
Оскільки структурність - загальна риса дійсності, то кожне явище, володіючи
визначеною внутрішньою структурою, у свою чергу входить як самостійне до складу
інших структурних утворень і саме там виступає як їхній структурний елемент.
Елементи, які утворюють кожне дане явище, бувають пов’язані не тільки між
собою, але й з різноманітними іншими явищами. Це обумовлює багатоструктурність
кожного даного явища, що може входити як особливий елемент одночасно в декілька
структурних утворень, проте якісно різноманітним чином. При цьому в кожному з
них воно може виявляти себе з різних боків.
Багатоструктурність явищ дійсності порушує питання про співвідношення між
різноманітними структурами, бо, очевидно, вони можуть бути як однопорядковими,
так і різнопорядковими.
У однопорядкових структурах можна виділяти абстрактну основну структуру, що
залишається інваріантною при реалізації її в інших структурах. Кожна наука
виробляє подібні абстрактні поняття, оскільки вони необхідні для аналізу явищ,
пов’язани
- Київ+380960830922