РОЗДІЛ 2
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОНТОЛОГІЧНИХ ФУНКЦІЙ ПРАВА
2.1. Функція як філософська категорія
Складність дослідження поняття функції (від лат. functio ? здійснення, виконання) полягає в його багатозначності. По-перше, це ? обов'язок, круг діяльності. В такому значенні це поняття вживається в теорії управління, коли говориться про функції посадової особи. Аналогічно у фізіології функція ? це діяльність тваринного або рослинного організму, його органів, тканин, клітин [223, с. 901]. По друге, це ? призначення, роль. В такому сенсі поняття функції переважно застосовується у соціології, тобто як роль, яку виконує певний соціальний інститут щодо суспільства (наприклад, функція держави, сім'ї, навчальних закладів тощо) [257,с. 75]. По третє, це - перемінна величина, що залежить від іншої величини і змінюється у міру її зміни. Таким чином поняття функції застосовується в математиці, як правило (закон), яке кожному елементу х (аргументу, або незалежній змінній) з деякої множини Х ставить у відповідність один і тільки один елемент у з деякої, взагалі кажучи іншої, множини; множини У. Еквівалентний зміст мають терміни відображення, оператор. Загалом, розуміння функцій різними науками збігаються, але й існують свої відмінності.
Найширше значення має поняття функції у філософії. Тут воно трактується як поняття, в якому фіксується стійкий спосіб активного взаємовідношення речей. Притім зміна в одних речах супроводжується змінами в інших. У функції реалізуються потенції сутності речі в залежності від умов існування. Характер функції визначається природою її елементів та їхніми структурними взаємозв'язками. Структура і функція тісно пов'язані між собою. Від типу структури залежить тип функції. Дана структура в певних межах може характеризуватися відносно різними функціями, як і дана функція може виступати способом діяння відносно різних у певних межах структур [257, с. 75].
Тому, адекватне розуміння категорії "функція" можливе лише в межах системного підходу, який вимагає розкриття внутрішньої взаємодії в об'єктах і взаємодії об'єктів між собою як систем, що складаються із елементів, які мають структуру і виконують певні функції. Ці поняття не випадково стали вживатися у науці з середини ХХ ст. Успіхи біології, кібернетики, соціальної науки в дослідженні своїх об'єктів як складних систем, що самоуправляються, зумовило розвиток системно-структурного підходу, в межах якого будь-який об'єкт розглядається як складна система, кожна частинка якого чітко виконує певну роль в загальному функціонуванні системи.
З античних часів матеріалізм надавав вирішальне значення речовому моменту, субстрату, з нього пояснюючи відношення (форму тіл, їх внутрішню будову та інші), а ідеалізм, навпаки, відношенням, формою, структурою, які до того ж відривалися від тіл, і набували ідеального характеру. В сучасній позитивістській філософії ця тенденція знаходить свій вираз у структуралізмі, який надає основне значення структурі порівнянно з елементами і, тим самим, з матеріальним субстратом, з якого складаються елементи і вся система.
Уявлення про систему як єдність елементів і структури, розвивається на основі врахування внутрішнього руху системи, а також взаємодії системи з іншими системами і з умовами її існування. Якщо система знаходиться у стаціонарному стані, цей рух називають функціонуванням. Так, функціонування організму при обміні речовин із середовищем передбачає, що всі його органи, тканини, клітини виконують певні, зумовлені одна з одною функції. Це означає, що цілісний організм об'єктивно розчленовується на елементи, не тільки за "субстратною" ознакою, але й за функціональними ознаками, тобто за функціями, що виконуються його частинами, елементами.
В організмі функції дуже жорстко визначаються субстратом органів, тканин, клітин. Так, еритроцити виконують функції а лейкоцити - функції боротьби з "ворожими" клітинами, збудниками інфекцій і замінити один одного вони не в змозі. Проте і в організмі деякі системи частково дублюють одна одну, підвищуючи тим самим його надійність.
У вивченні суспільства функціональний підхід ще важливіша тому, що кожний член суспільства може виконувати водночас різні функції, втрачати одні і набувати інших. Інститути, що виникають в суспільстві, також виконують різні функції, які багато в чому перетинаються (наприклад, виховні функції притаманні і школі, і державі) і, врешті-решт, суспільство і групи, що входять до нього, свідомо створюють різні організації для виконання певних функцій. Таким чином, функціональний підхід неможливо відокремити від структурного підходу, тому що він вимагає розчленовування системи на елементи за функціям, що ними виконуються, а вони обидва в сукупності, виступають як риси "системного підходу" [261, c. 140].
Таким чином, у філософії інтерес до функції, як однієї з фундаментальних категорій, зростав з поширенням в різних галузях науки функціональних методів дослідження [264, c. 719].
Термін "функція" вперше застосував німецький вчений і філософ Г. Лейбніц. В теорії пізнання найрозгорнутіший функціоналістський підхід здійснив Є. Кассирер, який вважав, що рух пізнання спрямований не на вивчення субстанції ізольованих об'єктів, а на вивчення взаємовідносин між об'єктами, на встановлення залежності між ними, що дозволяють здійснити той чи інший перехід в ряду об'єктів. В соціології функціоналізм - це методологічний принцип, який виходить з того, що деякі об'єкти думки є не самостійними реальностями, а функціями інших данностей. Функционалістський підхід передбачає виокремлення досліджуваного об'єкта як цілого, визначення його елементів, а також з'ясування його функціональних залежностей між елементами і соціальним цілим. Соціальна система утворює цілісність, а функція є те, що сприяє збереженню і зміцненню даної системи як цілого [262, с. 908].
Підтримуючи значення функціонального підходу та визнаючи його здобутки, ми виступаємо проти його абсолютизації у формі різних "функціоналізм
- Київ+380960830922