розділ 2
Державна політика у сфері становлення та розвитку загальноосвітньої школи в
Україні в 1920–1933 рр.
2.1. Труднощі становлення загальноосвітньої школи після громадянської війни
Після завершення громадянської війни народна освіта в Україні знаходилася в
тяжкому становищі. Загальна політична та економічна криза, голод, який в охопив
в 1921 році південні райони України, призвели до значного скорочення
загальноосвітніх шкіл та дитячих закладів. Замість 21968 шкіл ( з 2 млн. 23
тис. 688 учнями) в 1921 році, їх в 1922/23 р. нараховувалося всього – 16665 (з
1млн. 338 тис. 407 учнями) [262; С.24]. А порівняно з 1913 роком кількість
учнів в школах України скоротилася більше ніж вдвічі [229, С.10], що крім
тяжкого економічного положення пояснюється ще і демографічними причинами,
насамперед, спадом народжуваності в роки першої світової (1914–1918) та
громадянської (1918 –1920) воєн.
У регіонах України, які стали ареною дії продзагонів та селянських повстань,
скорочення кількості шкіл та учнів у 1922 році було ще більш разючим. Так, в
Бердичівському повіті Київської губернії працювало всього 30 шкіл замість 190 у
1920 році [127], а в Одеській та Миколаївській областях відсоток охоплення
загальноосвітніми закладами дітей шкільного віку ледве перевищував 18 %
[262; С.24].
Прямим наслідком війни та політики воєнного комунізму став голод, який збільшив
кількість безпритульних дітей, сиріт та напівсиріт, яких в 1922–1923 роках
нараховувалося близько 1,5 млн. [263; С.51]. Причому на таку кількість
знедолених дітей у 1923 році припадало тільки 1928 дитячих будинків, які могли
охопити ледве 114 тис. дітей [123; С.38].
Тяжке становище склалося і в школах для національних меншин. В матеріалах
Всеукраїнської наради завідувачів губернськими відділами народної освіти
давалася така оцінка стану шкільних справ серед нацменшин в роки громадянської
війни:”... Німецькі школи закриті. Польська школа знаходилася під забороною.
Єврейська школа як така не існувала ... Решта нацменшин своїх шкіл не мали
[36; арк.72]. Постанова від 10 березня 1919 року Наркому освіти УСРР ”Об отмене
государственного языка и провозглашения всех языков равноправными”, в якому
пропонувалося ввести в ”районах, населених німецькими, чеськими та інших
національностей колоністами, німецька, чеська або інші мови на вибір самих
учнів або батьків”, через громадянську війну, яка продовжувалася, та розруху
виконано не було [39; арк.142].
Не вдалося в 1920 році створити мережу загальноосвітніх закладів і для
українського населення. Хоча резолюція Верхньодніпровської міжпартійної
конференції 2–4 березня 1920 р. наголосила на необхідності негайного переходу
”у всіх школах... до навчання на материнській рідній мові” [63; арк. 94], а в
Катеринославі 13 серпня 1920 року вчительський з’їзд (близько 300 осіб) висунув
вимогу ”посилити українську культурну роботу” [62; арк. 20]. Наркомос України
вимушений був констатувати в квітні 1921 року, що дати точну відповідь про
кількість відкритих українських шкіл неможливо, бо тільки розпочався ”складний
процес переходу навчальних та виховних закладів на українську мову викладання”
[8; арк. 25].
Негативно вплинуло на шкільні заклади зняття їх з державного фінансування в
зв’язку з переходом на госпрозрахунок в умовах нової економічної політики. Якщо
в 1921 році на освіту витрачалося 10,4 % державного бюджету, то в кінці 1922
року – всього 3 %, з яких більша частина йшла на харчування та допомогу
голодуючим дітям [278; С.20].
У тяжкому матеріальному становищі знаходилися і самі працівники
загальноосвітніх закладів. ”Вчительство в багатьох місцевостях втратило
людський вигляд”, – доповідалося на колегії Наркомату освіти, – ” в селах можна
зустріти вчителів в якійсь негоді, голодних, виснажених, часто без спідньої
білизни і взуття” [14; арк.1]. Зростала заборгованість по заробітній платі
вчителям. Наприклад, у Полтавській губернії на початок 1922 року вона сягнула
близько 312 млрд. крб.., при збереженні дуже низьких посадових окладів
педагогів – 3 ”товарних” рублі на місяць для міста та 2,5 – для села [12;
арк. 2]. Тому ”учительство, лишенное содержания, разбегается” – відмічалося в
1921 році в радянських періодичних виданнях [12; арк.1].
Президія Спілки вчителів міста Нікополя Катеринославської губернії звернулася у
відділ соціального забезпечення за видачею дарових обідів та необхідних
продуктів, а також направила 24 березня 1921 року у Харків Наркому освіти
телеграму з проханням ”збільшення посадових окладів , тому що вчительство
голодує” [88; арк. 40].
У таких умовах у більшості шкіл навчання було припинене. Органи народної освіти
перетворилися на органи соціального забезпечення учнів, а школи – в пункти
харчування. Значне погіршення матеріального стану вчителів та учнів створило
серйозну загрозу самому існуванню загальноосвітніх шкіл. Так, згідно зі звітом
Катеринославського губернського відділу народної освіти за січень–червень 1921
р. зимою в Катеринославі з 117 шкіл функціонувало тільки 10 і лише до літа було
відкрито ще 50 шкіл з загальною кількістю учнів 9700 чол., що склало трохи
більше 53 % від числа дітей шкільного віку. Подібна ситуація спостерігалася в
більшості міст республіки [115; С.6].
Відвідуваність школи дітьми зимою 1921 року упала до 50 %, шкільними
працівниками – до 80 %. Головними причинами цього були відсутність харчів та
теплого одягу [115; С.6].
Виходячи зі становища, що склалося, ВУЦВК своїм декретом від 10 жовтня 1921
року встановив одноразовий грошовий збір у містах і селах України для потреб
культурно–освітянських закладів та перш за все шкіл [16; арк. 2]
- Київ+380960830922