РОЗДІЛ 2
РОЗРОБКА М. ГРУШЕВСЬКИМ НАУКОВО-МЕТОДОЛОГІЧНИХ ОСНОВ УКРАЇНСЬКОГО КУЛЬТУРНО-ДУХОВНОГО ВІДРОДЖЕННЯ
Важливе місце в історії українського національного відродження належить Михайлові Грушевському. Завдяки своїй невтомній праці та невсипущій енергії він став ідеологом та ініціатором відродженського руху в Україні на рубежі ХІХ - ХХ ст. Історик розробив теоретичну концепцію українського культурно-духовного відродження, яка зводилася до з'ясування та вирішення таких проблем, як формування національної самосвідомості, поширення видавничої справи, засвоєння мови, створення національної школи, розвитку літератури та літературного процесу в Україні.
Зрозуміло, вже й до Грушевського для національного відродження працювали такі вітчизняні велети, як Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, М. Драгоманов, В. Антонович, О. Кониський, І. Франко. Але саме цей видатний учений та творець концепції національної історії збагатив та примножив національно-культурне відродження цінними положеннями про шляхи розбудови національної науки, культури та освіти, конкретизував і доповнив питання про роль національної ідеології в контексті творення модерної української нації. Як слушно підкреслював Л. Винар, "Михайло Грушевський становить епоху українського національно-державного відродження, яка охоплює усі головні ділянки українського життя і його динамічну боротьбу за самобутність української нації і її культури" [55:7].
Вагомий вплив на методологію дослідження українського культурно-духовного відродження М. Грушевського мали перші будителі відродженського руху в Україні, їхні праці та теоретичні положення, які в них містилися. На нашу увагу заслуговують, насамперед, "Енеїда" І. Котляревського та альманах "Хата" за редакцією П. Куліша [97:126], які ще в зовсім юному віці прищепили у свідомості Михайла любов до української мови, літератури, традицій та звичаїв нашого народу. Слід згадати просякнуті національним колоритом збірники українських народних пісень М. Максимовича, М. Драгоманова, В. Антоновича, А. Метлинського та "Історію Нової Січі" А. Скальковського [94:2]. Це було покоління українських романтиків, яке визнавало народну пісню за найвищу поезію [30:XL-XLI].
Проте кристалізація ідей українського відродження у світобаченні М. Грушевського належала працям М. Костомарова: "Дві руські народності" та "Завдання українофільства" [97:120]. У першій головний ідеолог Кирило-Мефодіївського братства, висунув і обґрунтував тезу про те, що росіяни і українці - два різні народи, і що ця відмінність охоплює по суті всі сфери життя народів, починаючи від географічного положення, історичного буття і закінчуючи релігією, народною філософією, поглядом на проблеми співжиття з іншими народами, побутом, типом родини, державотворчими потенціями, властивостями психологічного національного типу. Варто зауважити, що ця думка Костомарова стала теоретичною основою для формування нових підходів до проблем національного відродження. Зокрема, М. Грушевський розгорнув цю тезу в одну з важливих компонентів концепції українського культурно-духовного відродження - національну самосвідомість української нації. Друга праця М. Костомарова - "Завдання українофільства" справляла на М. Грушевського сумні враження. Перечитуючи її, він щоразу болісно переживав "... недоробленість українського відродження, розпорошеність української інтелігенції, занедбання нею свого обов'язку перед без'язикою і безосвітньою народною масою, відречення від славного минулого" [114:8]. Можливо, саме під впливом цієї праці М. Грушевський розробив власну програму українського культурно-духовного відродження, основні концептуальні положення якої були наскрізь пронизані духом кирило-мефодіївців.
Важливе значення для ознайомлення М. Грушевського з картиною тодішнього національного руху, його завданнями, відіграв літературний журнал "Киевская старина". Саме через його публікації юнак вперше ознайомився з працями В. Антоновича. З цього приводу у "Споминах" він писав: "З того часу (1883 - 1884) я міг назвати себе заочним учнем їх (Антоновича і Костомарова)" [97:120]. Часопис настільки захопив М. Грушевського, що вже у 1884 р. він формулює мету свого життя: "Я мрію про об'єднання України, - і боротьбу все життя для цієї мети" [115: арк.49].
Соціальна сфера життя суспільства для М. Грушевського вперше набула актуального змісту під час навчання у Київському університеті (1880 - 1886) - певною мірою завдяки досліднику соціально-економічної історії І.В. Лучицькому, який працював тоді у Києві [30:LІ]. "З курсів і приватної лектури на розвій мого наукового світогляду й інтересів мали (внесок) особливо курси й праці з сфери суспільної економії, економічної теорії, археології, державного права й історії права" [94:3], - згадував згодом історик.
Найбільший вплив на зміцнення переконань українського національного відродження М. Грушевського мали праці В. Антоновича, в яких ідея окремішності прав українського народу від поляків та росіян стояла на першому місці.
В. Антонович був керівником Київської документальної школи, де "ідейні концепції романтиків діставали матеріальну базу при вивченні позитивістично документів суспільного і економічного походження" [30:XLI]. Саме від нього молодий історик успадкував народництво, основні елементи цієї теорії чітко виявилися в ранніх історичних працях М. Грушевського [56:26].
Бачимо, що ідеями українського відродження М. Грушевський захопився ще у доволі юному віці - у великій мірі завдяки своїм попередникам, які доклали чималих зусиль на цій ниві. Проте наукового обґрунтування ця проблема отримала в процесі його активної науково-педагогічної та громадсько-культурної діяльності у Львові.
Методологія дослідження українського національно-культурного відродження М. Грушевського висвітлювала провідні теорії історичного мислення ХІХ - початку ХХ ст., поєднуючи найкращі сторони романтизму, позитивізму, історичної соціології та неокантіанства [26:55]. В основі предмету досліду діяч ставив категорію
- Київ+380960830922