РОЗДІЛ 2.
ПЕРЕТВОРЕННЯ ПРИБУЛОГО НАСЕЛЕННЯ ЕЛЛІНІСТИЧНОГО ЄГИПТУ НА ПТОЛЕМЕЇВСЬКИХ ПІДДАНИХ: МЕТА, ЗАСОБИ, ПАРАЛЕЛІ, ПЕРЕШКОДИ
2.1. Мета й засоби трансформації іммігрантів з еллінської ойкумени у підданих Птолемеїв.
У червні 323 року у Вавілоні помер засновник неосяжної імперії, македонський цар Александр ІІІ Великий [223, 347]. Доказом його істинної величі була не стільки створена ним гігантська, але нетривка держава (і до, і після Александра світ знав регіональні, континентальні й світові наддержави), скільки залишені нащадкам нові, революційні для еллінського світу ідеї. Імперія Александра розпалась відразу після смерті свого геніального творця, котрий залишив цей світ у віці 33-х років [41, XII, 16]. На її уламках виникли нові держави, володарі яких - колишні соратники Александра, а згодом - їхні нащадки, тією чи іншою мірою втілювали у життя ідеї свого попередника.
Однією з таких держав став елліністичний Єгипет, який отримав друг і охоронець царя - Птолемей, син Лага [41, XIII, 4; 112, X, 10; 54, I, VI, 2-3; 30, XII, I; 51, XXI, 3]. Цьому розумному, далекоглядному й обережному правителю вдалося заснувати власну династію, яка панувала у країні Нілу майже три століття [180, 178-179]. Як прагматик, майбутній засновник нової єгипетської династії, відразу відмовився від нереальної тоді ідеї збереження цілісності неосяжної й строкатої імперії, що залишилася після смерті Александра [223, 350; 178, 57]. Проте, заволодівши Єгиптом, Птолемей часто копіював заходи, які його попередник проводив у рамках своєї велетенської держави7. Серед таких заходів можна назвати залучення представників місцевого населення до державної адміністрації, покровительство місцевій релігії (див. С. 68-69, 150-159) та не зловживання утворенням полісів8. Разом з тим, Птолемей Сотер і його найближчі наступники небездумно використовували досвід та ідеї Александра та проекти соціально-політичних і економічних перетворень, здійснених чи, навіть, лише задуманих свого часу великим царем. Звісна річ, ці талановиті володарі пристосовували александрівські нововведення до єгипетських умов. Прикладом запровадження однієї з таких ідей було здійснене Птолемеями перетворення громадян еллінської ойкумени на підданих власної держави.
Щоб зрозуміти цілі й сутність цього інспірованого новими володарями країни Нілу процесу, зробимо невеликий огляд основних засад, на яких базувалося соціально-економічне життя елліністичного Єгипту. Таких засад було дві. По суті, вони є хрестоматійними і, фактично, не викликають сумнівів з боку істориків еллінізму. Першою фундаментальною засадою було ототожнення царя й держави в елліністичному Єгипті [213, 70, 174; 259, V. 1, 269; 208, 83]. В усякому разі de jure це було безперечно. В руках царя знаходилася вища виконавча, законодавча, судова, представницька та релігійна влада. Царські укази були непересічним юридичним авторитетом у країні [213, 184; 259, V. 1, 268; 181, 207-208; 208, 83; 244, 47-48], діяльність адміністративного апарату пронизувала усі сфери економічного, суспільного і релігійного життя як єгипетської хори, так і трьох полісів: Александрії, Навкратису й Птолемаїди [211, 23-25; 208, 79-83; 178, 158-159; 200, 61-62, 78]. Цар мав найвищу судову владу: його вироки були остаточними й оскарженню не підлягали (див. С. 80-89). Безсумнівно також і те, що спрямованість зовнішньої політики цілковито залежала від Птолемея, що правив на той час [188, 48]. І, нарешті, цар, який був живим богом для єгиптян, автоматично став верховним власником храмового майна, при якому жерці виступали в ролі державних службовців [367, 223-226; 259, V. 1, 267-268; 208, 90; 200, 81; 215, 184]. Що стосується грецьких культів, то приклад упорядкування Птолемеєм Філопатором культу Діоніса говорить сам за себе [132, 1211]. Це не означає, що монарх безпосередньо втручався в усі найдрібніші деталі зовнішньої і внутрішньої політики. Але це право, а тим паче вирішальне слово у будь-якій ситуації, завжди залишалося за ним. Воно широко використовувалося при вирішенні політичних, економічних, соціальних, релігійних та інших державних питань.
Ця перша засада тісно пов'язана з другою, яка полягала в тому, що Птолемеї вважали Єгипет своєю власністю [407, 19; 213, 190-191; 259, V. 1, 267-269; 269, 128; 200, 72-73]. Це відповідало дійсності. Правлячій династії належала левова частка усього земельного фонду країни, а отже, і плоди цієї землі, значна частина робочої худоби й знарядь праці. Птолемеї монополізували всі провідні та більшу частину другорядних промислів і галузей тодішньої єгипетської промисловості. Це, передусім - виробництво олії, льняних і, частково, вовняних тканин, виготовлення паклі та інших виробів з коноплі, пивоваріння, добування солі, каміння та інших корисних копалин. А також - виготовлення соди, яка була важливим інгредієнтом тодішнього мила, переробка прянощів і пахощів, певною мірою виготовлення папірусу. Інші ж галузі та промисли - полювання, рибальство, бджільництво, утримування лазень - знаходились під жорстким контролем фінансової системи. Крім того, Лагіди тримали у своїх руках усю внутрішню й зовнішню торгівлю9.
Якщо взяти до уваги те, що вищеописане становище володарів елліністичного Єгипту значно походило на ситуацію, яка мала місце в країні за часів сильних фараонів, або й цілих династій [169, Т. 1, 75-85, 159-165, 227-238; Т. 2, 7-11, 20-21, 170], його можна охарактеризувати як фараонівську "спадщину". Але, щоб цілковито скористатись цією "спадщиною", була необхідна ще одна важлива деталь давньоєгипетського суспільно-політичного устрою. Ідеться про те, що все населення царського "маєтку", яким по суті був Єгипет, повинно було стати підданими його господаря, тобто, мати однакові права, а точніше - бути однаково безправними перед царем незалежно від матеріального чи соціального статусу, а також етнічної належності. За таким станом речей лише цар, звісна річ, якщо він був дійсно сильним і енергійним володарем, мав право за власним бажанням останніх робити першими і навпаки. При ц
- Київ+380960830922