Вы здесь

Умови інституціалізації соціальної роботи в Україні

Автор: 
Попович Ганна Михайлівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2004
Артикул:
0404U002547
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ЛЕГІТИМАЦІЯ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ

Термін "легітимність" походить від латинського "legitimus" і в буквальному перекладі означає "згідний із законом", "правомірний", "належний", "правильний". У соціології він трактується, як правомірність, допустимість, виправдання певної дії на основі її відповідності загальноприйнятим нормам і цінностям. Цей термін застосовується для характеристики визнання, схвалення суспільством функціонування різного типу соціальних відносин чи діяльності соціальних груп, організацій, індивідів. За умови законодавчого закріплення соціальна легітимація проявляється як процес узаконення (ширше - унормування), переведення різного типу соціальних утворень та їх діяльності в розряд визнаних законом. Вона може здійснюватися і самими соціальними групами через компроміс, партнерство, договір та ін.

2. 1. Пояснення і виправдання дій у сфері допомоги нужденним

Враховуючи наведені підходи до пояснення легітимації, наголосимо також, що у даній роботі ми використовуємо розуміння легітимації представниками феноменологічної соціології П. Бергером і Т. Лукманом. Ці вчені використовують її у ширшому теоретичному контексті - як пояснення і виправдання інституційного світу за умов необхідності передати об'єктивації інституційного порядку новій генерації [105].
Поняття легітимації тлумачиться П. Бергером і Т. Лукманом щодо двох стадій інституціалізації. На першій, пов'язаній з хабітуалізацією (узвичаєнням), інститут сприймається як усталений тип відносин, просто факт, який не потребує додаткового підтвердження. На цій стадії учасники становлення відповідного інституційного порядку можуть повернутися до вихідного значення завдяки своїй пам'яті. Тут П. Бергер і Т. Лукман вважають легітимацію необов'язковою. У процесі історичного розвитку для наступних поколінь первісний зміст інститутів стає недоступним "розумінню в термінах пам'яті". Виникає необхідність пояснити їм цей смисл, виправдати інституціалізовані зразки поведінки, які стали об'єктивною реальністю. Саме цей процес пояснення і виправдання П. Бергер і Т. Лукман називають легітимацією, і саме тут, на їхню думку, виникає інституціалізація другого порядку [8]. Солідаризуючись із думкою С. О. Войтовича [22], зазначимо, що легітимація як пояснення і легітимація як узаконення не тільки не виключають, а й доповнюють одна одну, а положення П. Бергера і Т. Лукмана щодо двох видів інституціалізації та інститутів є важливими методологічними засадами у вивченні соціальних інститутів.
Для нашого дослідження вагомою є думка цих вчених, що спрямована на надання інституційному порядку ціннісно-нормативного характеру легітимація містить у собі також знання: "Легітимація говорить індивіду не тільки чому він повинен вчиняти так або інакше, а й чому речі є такими, якими вони є. Інакше кажучи, знання передує цінностям у легітимації інститутів"[8] 20). Використання цих міркувань дозволяє не лише розкрити окремі аспекти інституціалізації соціальної роботи як сфери пізнання, а й систематизувати цей процес на основі вирізнених П. Бергером і Т. Лукманом рівнів: дотеоретичного, початкових теоретичних суджень, власне теорій, принципів як символічних універсумів. Цей поділ аналітичний, на практиці умовно виділені рівні пересікаються [109]. Його використання у даному дослідженні дає можливість диференціювати вивчення етапів легітимації знань у соціальній роботі і, таким чином, акцентувати увагу на значимості кожного з них.

2. 1. 1. Осмислення милосердя на дотеоретичному рівні.
Дотеоретичний рівень легітимації ("легітимація, що зароджується") включає фундаментальні пояснення і всі прості твердження, які вмонтовуються у словниковий запас і, таким чином, засвоюються дитиною. Цей рівень "є основою самоочевидного знання", на якій повинні будуватися всі наступні теорії, і навпаки - це рівень, якого повинні досягнути всі теорії, щоб бути включеними в традицію [8]. Таке положення пояснює, що для розуміння соціальної організації будь-якого народу, його інститутів і звичаїв, необхідно спочатку дослідити неінституційні феномени людського співжиття.
Витоки нинішньої соціальної роботи пов'язані із пошуком різних способів допомоги і захисту ближніх під час складних життєвих ситуацій на самих ранніх етапах розвитку людства. У ході суспільної практики вироблялися деякі прийнятні зразки, шаблони поведінки, які поступово через повторення і оцінку перетворювалися у стандартизовані норми, традиції і звичаї. Через певний час вони підтримувалися суспільною думкою і узаконювалися. Час від часу члени суспільства або соціальної групи збирали, систематизували і давали легальне підтвердження цим практичним навикам і зразкам, в результаті чого таке суспільне явище, як соціальна допомога, відтворювалося і розвивалося, тобто відбувався процес інституціалізації.
Недарма ще на початку ХХ ст. соціальний інститут набув тлумачення як сукупність суспільних звичаїв і соціальних норм, у яких втілені спосіб мислення і спосіб життя людей і які передаються із покоління в покоління [39]. Сьогодні він також трактується як складна конфігурація звичаїв, традицій, вірувань, установок, правил і законів, які мають певну мету і виконують певні функції. Звичаї та традиції зберігалися протягом віків і вказували, як треба себе вести у повсякденному житті, в тому числі у відносинах, що потребували надання допомоги окремим індивідам, групам, спільнотам. В якості засобу соціального захисту своїх членів у первісному суспільстві виступала община. Характеризуючи цю первинну групу, Ч. Кулі вказує, що починаючи з періоду створення постійних поселень на землі і до появи сучасних індустріальних міст, вона відігравала головну роль у співжитті людей, була основною сферою співпереживання і взаємодопомоги [68]. Адже кожен окремий індивід був однією з її основних цінностей як біологічна істота і суб'єкт діяльності. Тому весь соціальний механізм общини підпорядковувався забезпеченню своїм членам умов виживання.