РОЗДІЛ 2
ЗАГАЛЬНООБОВ'ЯЗКОВЕ ДЕРЖАВНЕ СОЦІАЛЬНЕ МЕДИЧНЕ СТРАХУВАННЯ В РЕАЛІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНИХ ПРОГРАМ
2.1. Становлення та розвиток державного обов'язкового медичного страхування в Україні
Вирішуючи проблеми покращання фінансування галузі охорони здоров'я, необхідно зауважити, що українська держава вже мала певний досвід з організації медичного страхування в минулому - в дореволюційний період та в період НЕПу. Тому, за нашою думкою, історичний досвід може бути корисним з погляду фінансових, організаційних питань.
Вітчизняне медичне страхування зародилося на Півдні України в кінці 80-х - на початку 90-х років XIX ст. Воно не мало загальнообов'язкового характеру і проявлялось у тому, що прогресивна частина підприємців Одеси почала страхувати своїх робітників від шкоди їх здоров'ю на виробництві у діючих тоді приватних загальнострахових товариствах [31,48].
Медичне страхування отримало свій подальший розвиток після прийняття урядом Російської імперії Закону "Про страхування робітників на випадок хвороби та нещасних випадків" від 23.06.1912 р. Цей закон уперше в Російській Імперії, а отже, й на території України, надав поняттю "лікарняні каси" нормативну базу і затвердив статут про їх діяльність. Відтоді лікарняні каси стали організаційними осередками надання медичної допомоги працюючому населенню за страховим принципом. Медична допомога надавалась учаснику лікарняної каси у чотирьох видах: первинна допомога при раптових захворюваннях та нещасних випадках; амбулаторне лікування; допомога при пологах; стаціонарне лікування з повним утриманням хворого [113,78]. Джерелом фінансування медичного страхування були внески роботодавців та внесків робітників - членів лікарняних кас. Внески в лікарняні каси сплачувались на паритетній основі і становили 1/3 коштів застрахованих та на 2/3 із доплат роботодавців [31,52]. Особливістю допомоги, що надавалась, був її комплексний характер, що включав матеріально-грошову компенсацію втраченого заробітку та лікування.
Обов'язкове медичне страхування мало такі особливості, як поступове впровадження протягом декількох років; територіальна обмеженість поширення (тільки на європейську частину країни); охоплення страхуванням виключно недержавної сфери промисловості.
В цілому, у дореволюційний період в Україні була створена власна система страхової медицини. Підтвердженням даного факту виступають статистичні дані по губерніях, згідно яких до початку Першої світової війни, наприклад, у Єкатеринославській губернії, як одному із промислових районів півдня України, існувало 135 лікарняних кас, де основні ключові позиції належали роботодавцям. Однак загальне охоплення медичним страхуванням в Україні було надто низьким і не перевищувало 2% від загального числа населення країни [67,65]. Медичне страхування у такому вигляді отримало свій активний розвиток в Україні після Лютневої Революції 1917 р., що виявилося у його розповсюдженні практично на всі галузі промисловості й охопленні широких верств населення [113,79].
Зміна державного устрою супроводжувалась протиріччями по відношенню до медичного страхування. Деякий час існували дві форми медичного забезпечення - страхова та державна. Основою для одержавлення страхових організацій і ліквідації лікарняних кас послужили "Положення про соціальне забезпечення працюючих" від 31.10.1918 р. та постанова Раднаркому "Про передачу всієї лікувальної частини колишніх лікарняних кас Народному комісаріату охорони здоров'я" (1919 р.) На початок 1921 р. в Україні було повністю ліквідовано лікарняні каси [134,50].
Корисним, як на наш погляд, є досвід формування та використання фінансових ресурсів охорони здоров'я в період НЕПу. Зародження ринкових відносин обумовило відхід від бюджетного фінансування та створення так званої робітничої медицини - медицини для надання медичної допомоги обмеженому контингенту працюючих (робмед).
Основну роль тут відіграв Декрет Раднаркому України від 10.12.1921 р. "Основне положення про соціальне забезпечення робітників і службовців на випадок тимчасової і постійної втрати працездатності та членів їх сімей на випадок хвороби годувальника". Відповідно до Декрету страхуванню підлягали робітники промислових підприємств, а також працівники, які були зайняті в сільському господарстві й перебували у підпорядкуванні промислових підприємств. Поряд із допомогою по тимчасовій непрацездатності, вагітності, пологах і т.ін. передбачалось надання безкоштовної медичної допомоги застрахованим в амбулаторії, стаціонарі, домашніх умовах, а також безкоштовне забезпечення ліками, бандажами, окулярами та стоматологічне протезування. Передбачалося також прикріплення згідно з угодою медичних закладів робітничої медицини до промислових підприємств для надання медичної допомоги робітникам і службовцям. Ці заклади обслуговували і незастраховане населення, якому надавалося відповідно 10 % обсягу стаціонарної і 20 % амбулаторної медичної допомоги.
У відповідності до видів соціального страхування, всі надходження розподілялись між п'ятьма фондами: фондом страхування у випадку тимчасової втрати працездатності - фондом "А"; фондом інвалідності - фондом "Б"; фондом безробіття - фондом "В"; фондом лікарняної допомоги - фондом "Г"; резервним фондом [32,42]. Фонд лікарняної допомоги мав цільове призначення, відрахування роботодавців до нього складали від 3 - 6 % від фонду заробітної плати (залежно від встановленого тарифу). Окрім цього, до бюджету на охорону здоров'я підприємства і заклади відраховували 5,5 - 7 % від фонду заробітної плати залежно від встановлених у 1919 р. Наркомпраці восьми розділів (класів) шкідливості. Таким чином, загальний обсяг відрахувань на охорону здоров'я становив 8,5 - 13 %. Весь бюджет галузі за період існування робмеду в Україні складався із державних асигнувань, коштів місцевого бюджету, страхового фонду медичної допомоги та інших джерел. Його структуру в період НЕПу подано в табл. 2.1 [113,82].
Таблиця 2.1
Витрати на охорону здоров'я