розділ 2. Роль “Киевских епархиальных ведомостей”
у формуванні духовного і громадського
життя єпархії
2.1. Витоки, заснування та провідна тематика
Історія православної церкви в Україні – невід'ємна від історії країни, її
народу. Мабуть, немає іншої держави в світі, де б історична доля народу і
церкви були так органічно і тісно переплетені і споріднені як в Україні.
Власне церковне життя і було тим основним підгрунтям, на якому творився більше
як тисячоліття, історичний процес розвитку українського суспільства і нації. У
другій половині ХІХ ст. істотно ускладнилася соціально-політична обстановка в
Російській імперії, зокрема в її національних регіонах, що спонукало царський
уряд шляхом деяких ліберальних реформ перетворити феодальну монархію на
буржуазну і таким чином вийти з кризового стану.
Істотним прискорювачем процесів у суспільному житті цього періоду стала
селянська реформа 1861 року, якою, власне, розпочалася ціла низка інших реформ
- військової, судової, земської та ін. 3 погляду історії церкви та релігійного
життя в Україні ці події становлять інтерес як відображення якісних змін в
українському соціумі 50 - 60 років ХІХ ст., насамперед в середовищі українських
сільських парафіян.
У цьому аспекті найзначущим за наслідками було скасування кріпацтва і отримання
селянами особистої свободи. Таємним автором головного документа про скасування
кріпацтва - маніфеста Олександра ІІ від 19 лютого 1861 року - був московський
митрополит Філарет (Дроздов) [2.14, 5 - 8], який, на противагу численним
офіційним проектним комісіям, зміг за пишномовними формулюваннями про
дворянську "жертовність" приховати в маніфесті істинну стратегію царизму -
послабити суспільне напруження, ліквідувавши кріпацтво "зверxу", не чекаючи,
коли цю суспільну нерівність вирішить "низ". Філарету належить авторство
циркуляра, розісланого Святійшим Синодом у єпархії за кілька днів до
оприлюднення царського маніфесту з таємними інструкціями духовенству про дії,
які б попереджали можливі селянські незадоволення у зв'язку з реформою.
І все ж, незважаючи на превентивні заходи ієрарxів, духовенства, які націлювали
паству на місцях і після реформи терпляче й сумлінно працювати на поміщика, не
завжди спрацьовували: українське селянство зустріло царську “милість” новою
хвилею заворушень, бунтів, вимагаючи справедливої реформи, ліквідації кріпацтва
без будь-яких кабальних умов. Отже на дії духовенства ретельно виконати в
парафіях столичні інструкції селяни відреагували негативним ставленням до
самого дуxовенства. ''Цілковита недовіра звільнених селян не лише до місцевої
поліцейської влади, а й до сільських православних священиків" [1.3, Оп. 363.
Спр. 431. Арк. 76 - 79] - ось інформація, наприклад, подільського губернатора.
Фіксувалися випадки навіть ''ворожих стосунків" між парафіянами і священиками
на Волині, Київщині, Полтавщині, Херсонщині та ін. місцяx. Як зазначено,
церкві, ієрархії, дуxовенству доводилося розраховуватися своїм авторитетом у
народі за надто тісний зв'язок з самодержавством, за статус ''відомства
православного сповідання", ділити безслав'я функціонування російської
поліцейсько-бюрократичної держави.
Царське самодержавство, як засвідчують архівні документи, церковні та
монастирські хроніки, щоденникові записи, приватне листування ієрархів,
духовенства 30 - 60 років ХІХ століття, значною мірою перетворило православну
церкву, монастирі, клір у своєрідних соціальних миротворців, приборкувачів
селянських заворушень, бунтів, що раз у раз спалахували в Україні. В цьому
плані варті на увагу з цієї ситуації висновки зробленими українськими
релігіознавцями у збірці наукових праць “Історія православної церкви в
Україні”, що духовенство часто-густо ставало першим і останнім мирним засобом
нейтралізації соціального напруження в українському селі. Далі наставала черга
російських військових команд. Зрозуміло, що така позарелігійна функція
духовенства в очах парафіян робила його співучасником непопулярних у народі
урядових рішень [3.4, 224].
Як зазначають автори дослідження, ретроспективне зіставлення світської та
церковної історії загалом виявляє досить істотний вплив позацерковних подій на
хід і напрямок, власне, церковної історії в Україні. У деяких випадках цей
вплив був таким значущим, що своїми наслідками помітно перевершував зміни,
спричинені внутрішньоцерковною еволюцією. Так, розвиток українського
національного руху на початку 60-х років і, здавалось би, побічна для України
подія - польске повстання 1863 року, – позначилися на релігійному та
національному житті в Україні настільки істотно, що давалися взнаки аж до кінця
століття. Відносна толерантність властей до українського
культурно-просвітницького руху в короткий час обернулася вкрай негативною
реакцією на все українське як на симптом можливого ''українського
сепаратизму''. Цинічні пропозиції високопоставлених царських чинників
''утверджувати за Росією" українські землі з такою самою наполегливістю, з якою
поляки прагнули полонізувати цей край, отримали власноручне царське
''справедливо". Циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва 1863 р. з його
сентенцією "не було, нема й бути не може ніякої української мови'' досить точно
характеризує позицію великоросійських властей того часу щодо України [3.4,
224].
Приватне листування ієрархів, що посідали українські православні кафедри,
показує, що їхній особистий погляд щодо цих питань мало відрізнявся від позиції
властей, Святійшого Синоду. Елементарне право українського народу читати,
писати, вчитися рідною мовою переводилося в політичну пло
- Київ+380960830922