Ви є тут

Роль православної та уніатської церков у національно-визвольному русі в Україні у 1596 - 1686 рр.

Автор: 
Візер Світлана Олександрівна
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2004
Артикул:
0404U003843
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
ПОДІЛ КИЇВСЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ НА ПРАВОСЛАВНУ
І УНІАТСЬКУ ТА ЙОГО ВПЛИВ НА УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО НАПРИКІНЦІ ХVІ СТ.
2.1. Становище української церкви напередодні реформ
90-х років ХVІ ст.
Протягом всього існування українська православна церква відрізнялась специфічними особливостями, що були обумовлені поєднанням місцевої слов'янської спадщини з надбаннями християнської культури в її візантійському варіанті та різноманітними зовнішніми впливами. Адже через територію України проходили та ще й досі проходять кілька важливих природних і антропогенних кордонів: біологічний - між степом і лісом з проміжною смугою лісостепу; гідрографічний - Великий європейський вододіл між басейнами Чорного і Балтійського морів; соціально-економічний - між кочівництвом і осілістю; етноконфесійний - між слов'янами-християнами і тюрками-язичниками, а пізніше - мусульманами; етнокультурний - між культурою Заходу і Сходу[152,с.30]. Конфесійний вибір Володимира спричинив до швидкої інтеграції східнослов'янського світу в суспільно-культурну реальність Європи. Завдяки цьому цей світ став органічною частиною християнського Заходу, назавжди відірвавшись від ісламського Сходу[257,с.86].
Київ прийняв нову релігію внаслідок авторитарного державного рішення. Відтак, від самих початків релігія в Україні була тісно пов'язана з державною ідеологією. Українська церква прийняла від Царгороду апостольський канонічний устрій, але зуміла зовнішній вплив держави і світських елементів оформити в рамки співробітництва, а не підпорядкування світській владі, як це трапилось в Москві. З часу поділу старої Київської митрополії на початку ХV ст. на Київську і Московську, кожна з них пішла своїм шляхом розвитку.
Протягом віків українська православна церква виробила своє власне розуміння канонів, місцеву традицію, відправу богослужіння та свята. В своєму розвитку вона постійно знаходила нові формули для свого утвердження. Легенда про благословення київської церкви апостолом Андрієм, братом апостола Петра створювала ілюзію рівноправності з римською церквою. В ХVІ-ХVІІ ст. широке розповсюдження мала ідея проголошення Києва другим Єрусалимом.
В ХVІ ст. українська православна церква включала в себе шість єпархій: Київську митрополичу з фактичним осередком в Новгородку, Володимиро-Берестейську, Луцько-Острозьку, Холмсько-Белзьку, Галицько-Кам'янецьку, Перемишльсько-Сяноцьку. До середини 80-х років ХVІ ст. вона зберігала номінальну залежність від константинопольського патріарха, яка обмежувалась актами вищого канонічного порядку або вищої духовно-моральної опіки без втручання у внутрішнє життя митрополії. Як свідчить І. Власовський, це проявлялось у праві благословення і висвячення на митрополичу кафедру особи, яку рекомендували з України; змін щодо перенесення митрополичої кафедри чи заснуванні іншої; суду над митрополитом по обвинуваченню його в суперечках з князями та єпископами; вирішення релігійно-обрядових суперечок та виданні патріарших постанов; надання ставропігій[122,с.11].
Київський митрополит мав патріарші богослужбові права як митрополит окремої церкви: носив митру з хрестом на ній і дві панагії, мав білого клобука, мав право передношення хреста по всій своїй митрополії, відправляв богослужбу, стоячи на килимі, роздавав миро всім єпархіям на Сході[247,с.73]. Широкі права він мав і в управлінні своєю митрополією. Митрополит затверджував єпископів та постанови українських соборів, не був зобов'язаний їздити на синод до Царгорода. Суд митрополита був останньою інстанцією. З ХV ст. київським митрополитом міг бути лише українець.
Після 1453 р., коли Царгород опинився під владою турків, константинопольські патріархи мало впливали на розвиток подій в патріархаті і були неспроможні належним чином реагувати на критичні проблеми. Патріархи другої половини ХVІ ст., крім Єремії ІІ, або ганебно слугували Османам, або не залишили по собі якогось сліду. Тому в Україні підпорядкування Константинополю розглядали як умовний статус. Для української ієрархії ближчі контакти з царгородським патріархом закінчувались гірким розчаруванням і конфліктами, як було по приїзді Єремії ІІ в 1588 р.
Особливістю української православної церкви було те, що її діяльність грунтувалась на засадах соборноправності. Всі посади в церкві були виборні, на них могли обиратись лише українці. Церквою управляв помісний собор. Єпархіальні справи вирішували єпархіальні собори. В усіх соборах брали значну участь з правом вирішального голосу й світські особи. На жаль, як зазначає Б. Гудзяк, з 1509 по 1589 рр. не відбулося жодного собору[147,с.103]. Буденне життя єпископів, що були, як правило, представниками середньої та дрібної шляхти, мало чим відрізнялось під побуту шляхтичів. Вони займались господарськими та маєтковими справами, вели тривалі судові процеси щодо спадків та маєтностей, влаштовували банкети. До речі, практика обсадження церковних посад лише вихідцями з шляхетського стану була запозичена в католицької церкви Речі Посполитої.
В другій половині ХVІ ст. на релігійну ситуацію в Україні впливали два явища: наступ латино-польської культури і проникнення протестантства. Після Люблінської унії в складі Речі Посполитої українська православна церква формально займала рівноправне місце з римо-католицькою. В ХV-ХVІ ст. в Польщі панував принцип релігійної толерантності. Сигізмунд ІІ (1520-1572) виріс в оточенні іновірців і протягом всього врядування терпимо ставився до останніх. Варшавська конфедерація 1573 р. проголосила свободу віросповідання та зрівняння іновірців у правах з католиками. Проте під час правління короля Стефана Баторія (1572-1586) політика віротерпимості почала згортатись.
Прихід до влади в 1586 р. Сигізмунда ІІІ, вихованця єзуїтів, став кінцем конфесійної толерантності уряду Речі Посполитої. Хоч, ставши королем, Сигізмунд ІІІ підтвердив релігійну свободу в державі. Про це свідчить його лист від 1595 р. про привілеї та права православної церкви та її духовенства, що зобов'язував "проводити законним шляхом судові