РОЗДІЛ 2
УМОВИ ТА ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ПЕРІОДИЧНИХ ВИДАНЬ У НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ 1905-1907 РР.
Українська преса завжди посідала важливе місце у громадсько-політичному та духовно-культурному житті Наддніпрянської України, а тому суттєво впливала і на загальну ситуацію у Російській імперії. Преса відображала і фіксувала історичний час з усіма його найхарактернішими ознаками, соціально-економічними і моральними особливостями та ідейним розвоєм. Часописи передавали факти, свідчення доби, допомагали пізнати витоки явищ, подій у конкретних суспільних умовах, а також складали об'єктивну правдиву картину життя. Українські видання в загальній системі преси відображали інтереси українського населення, виконували роль громадської і політичної трибуни місцевого українства, що прагнуло спілкуватися рідною мовою.
Перші спроби українських діячів заснувати українські періодичні видання наштовхувалися на згубну політику російського царату щодо українства. Тому українська журналістика ХІХ ст. представлена переважно літературними альманахами й журналами та невеликою кількістю газет, що виходили російською мовою, в яких лише незначна частина матеріалів публікувалася українською мовою.
З розвитком українського громадівського руху українство почало активно шукати шляхи для заснування українського часопису. В умовах реакційних дій царського уряду втілення у життя ідей про заснування українознавчого часопису було неможливим. До появи в 1861 р. громадсько-політичного літературно-наукового часопису "Основа", що видавався в Петербурзі українською громадою, на українських землях не було жодного україномовного часопису. Журнал "Основа" виник в епоху суспільно-політичного і національного піднесення перед реформою 1861 р. і відображав на своїх сторінках тенденції цього процесу52. Після того, як видання перестало виходити (жовтень 1862 р.), єдиним українським періодичним органом став "Черниговский Листок". В тяжкі часи реакції "Черниговский Листок" відстоював інтереси українського народу. 6 серпня 1863 р. часопис був заборонений.
Видавнича діяльність української громадськості була приречена урядовими заборонами 1863 р. (Валуєвський циркуляр) та 1876 р. (Емський указ), згідно з якими заборонялося видавати і друкувати у Росії твори українською мовою, переправляти з-за кордону українські книги. Насамперед це стосувалося ввезення книг та журналів з Галичини. Однак українська преса усе ж потрапляла до Наддніпрянщини. Особливо популярними були часописи: "Діло", "Правда", "Батьківщина", "Дзвінок", "Зоря". Вже після згаданих заборон у Києві вийшли альманах "Луна" (1881 р.), два випуски альманаху "Рада" (1883 р.), в Одесі - "Нива" (1885 р.), у Херсоні -"Степ" (1886 р.), в Харкові - чотири випуски альманаху "Складка". Однак декілька випусків альманахів не могли задовольнити потреби українського руху.
Єдиним притулком української літератури та органом критики і публіцистики у 1880-1890-х рр. став російськомовний журнал "Киевская Старина". У 1882 р. вийшов перший номер як своєрідний друкований орган Наукового товариства Нестора-Літописця. На сторінках часопису друкувалися українською мовою повісті, драми, вірші та ін. твори красного письменства. Незважаючи на великі труднощі, що завдавали цензори, "Киевская Старина" відіграла важливу роль в розвитку української національної культури. "Киевскую Старину" по праву можна назвати першим українським науковим місячником. Часопис проводив думку про національну рівність українців з іншими народами, про право на розвиток своєї культури, національне ж питання розв'язувалося суто науковими методами.
Використовуючи будь-яку нагоду для видання українського друкованого органу, українська інтелігенція в Чернігові видала понад 40 книжок: серію науково-популярних, просвітницьких та художніх творів для народного читання та ін. У Києві було створено видавничу спілку "Вік", яка видавала просвітницькі брошури, літературні збірки. У 1900 р. київський видавничий гурток уклав антологію української літератури під назвою "Вік".
За участю Б. Грінченка відновлено альманахову журналістику. Видавалися збірники й альманахи "Криничка" (1896 р.), "Степові квіти" (1899 р.), "Хвиля за хвилею" (1900 р.) та ін. Письменники та публіцисти робили спроби навіть обґрунтувати деякі проблеми національного відродження краю. Випуск альманахів мав велике значення, адже всі інші спроби виходу видань проукраїнського напрямку або ж на українській мові не могли бути реалізованими.
Без українського часопису справа національного відродження не могла вийти на широкий шлях. Частіше почало порушуватися питання створення україномовної періодики яка б відстоювала інтереси українства. Українська громадськість при першій же нагоді неодноразово порушувала питання скасування заборони українського друкованого слова. Наприкінці 1904 р. Рада міністрів звернулася з запитом до Російської академії наук, київського та харківського університетів і київського губернатора про доречність антиукраїнських заборон. Усі відповіді містили єдину думку про скасування заборон. Особливо авторитетною була відповідь двох філологів-академіків - Ф. Корша та О. Шахматова, які аргументовано обґрунтували самостійність української мови53.
З ініціативи Л. Українки, В. Винниченка, Б. Грінченка, В. Самійленка, М. Коцюбинського, С. Єфремова та ін. була складена петиція до уряду "О нуждах украинской печати", в якій українські діячі вимагали створити умови для розвитку національних друкованих органів. Ідея створення української преси пролунала і на з'їзді журналістів у березні 1905 р. в Петербурзі. Є. Чикаленко, який на з'їзді представляв журналістів з Наддніпрянщини, вимагав поставити українську мову в однакові цензурні умови на рівні з російською54. Не залишилось поза увагою і звернення О. Русова в газеті "Наша Жизнь" до всіх українців з закликом збирати кошти на організацію українського періодичного органу. В численних відгуках українці вітали справу видання українського часопису: "Настав час і для нашого тридця
- Київ+380960830922