РОЗДІЛ 2
КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ
УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
2.1. Поняття "національна ідея": структурно-функціональний підхід
Національна ідея - складне і багатогранне поняття. Особливо це стосується української національної ідеї. Як справедливо зазначає О.Забужко, рідко який видатний український мислитель не торкався проблеми національної ідеї, проте вона й досі не набула чіткої понятійної форми як певної теоретико-методологічної системи [88, 11]. Узагальнюючи українські публікації, О.Гринів виокремив кілька підходів до трактування української національної ідеї [52, 6]. Найбільш упереджений з політично-кон'юнктурних міркувань загалом заперечує українську національну ідею. Прихильники цього підходу стверджують, що процеси державотворення мають здійснюватися на основі мультинаціональної ідеї. Цю позицію обґрунтовують тим, що в епоху глобалізації, міжнародної інтеграції та постіндустріального суспільства національна ідея втратила актуальність, оскільки відповідала потребам минулої епохи. Цей підхід не враховує потреби формування української нації, відкидає українську національну ідею як основу консолідації суспільства.
Прихильники іншого підходу вважають, що національну ідею неможливо осмислити за допомогою науково-теоретичних понять. Тут національну ідею розглядають як щось всеосяжне та всеохопне, радше із сфери трансцендентного, ніж природного та соціального, а тому розум неспроможний адекватно висловити її суть та зміст. Цей підхід не дає визначити зміст української національної ідеї, а тому вона не може знайти адекватного застосування в державотворенні та модернізації українського суспільства.
Наступний підхід довільно трактує національну ідею, ототожнює її з національним ідеалом або національною ідеологією, чи доктриною, тому національна ідея постає поряд із суперечливими, а інколи взаємозаперечними поняттями, які "у різний спосіб (залежно від розуміння того, хто їх застосовує) можуть об'єднати в собі цілий набір понять" [163, 5].
Значні можливості для теоретичного аналізу національної ідеї дає синтетичний підхід, який запропонувала О.Забужко: "Синтетичний погляд на свою національну (етнічну) спільноту як на єдиний, розгорнутий в соціальному часі й (соціалізованому) просторі континуум і водночас як на суб'єкта всезагального історичного процесу ми називаємо, в дусі традиційної філософсько-класичної термінології, національною ідеєю" [88, 8]. Проте серед прихильників цього підходу нема повної єдності в трактуванні національної ідеї. А.Фартушний зазначає, що їх визначення хоча й різні, проте водночас узгоджені в принципових питаннях [267, 13].
Отже, сьогодні відсутня загальноприйнята методологічна модель, яка б узагальнювала та інтегрувала теоретичні напрацювання українських учених стосовно національної ідеї. Це позбавляє Україну ідеологічної основи державотворення. Суперечливу позицію в цьому питанні займає сучасна українська політична еліта. Зокрема Президент України Л.Д. Кучма на урочистих зборах, присвячених Дню перемоги 1995 р., заявив, що "українська ідея не спрацювала", а на урочистих зборах з нагоди п'ятої річниці незалежності України (1996) проголосив українську національну ідею концептуальною основою стратегії державного будівництва в Україні [153].
Ідеологічна невизначеність, відсутність ціннісних орієнтацій в суспільстві та усвідомленої мети і завдань суспільного розвитку, автономізація й конфлікт інтересів еліти і народу, домінування партикулярних інтересів над загальнонаціональними, внутрішні та зовнішні виклики для національної безпеки - все це вимагає чіткого визначення теоретико-методологічних засад ідеології державотворення, основою якої стала б об'єднувальна національна ідея.
Щоб з'ясувати суть національної ідеї, її структуру та функції, звернімося до методологічних засад дослідження національної ідеї. Неоднозначне трактування національної ідеї частково детерміноване різною інтерпретацією складників цього поняття - нації та ідеї.
Поняття "національна ідея" пов'язане з формуванням нації та етносу, і, відповідно, з поняттям "нація", яке упродовж історичного розвитку наповнювалось різним змістом. Термін "нація" походить від латинського слова "natio", що означає рід, плем'я [109, 31]. Слово "natio" утворене від кореня латинського дієслова "nassi" - народитися [194, 130]. У стародавньому Римі цей термін вживали спочатку на означення "варварського" населення, яке на відміну від римського народу жило родоплемінним ладом і займало значно нижчий соціальний статус (чужинці), однак, із поширенням римського громадянства поняття "нація" почало ототожнюватись із місцем народження і проживання, і означало спільноту людей, об'єднану місцем походження чи споріднених кровно [109, 31].
У період Середньовіччя слово "нація" використовували в європейських університетах для виокремлення студентських спільнот за географічним і мовним принципом як групи взаємодопомоги і спільності інтересів, а також для виокремлення представників інтелектуальної, теологічної, церковної й політичної еліти певних територій, які брали участь у католицьких соборах [109, 32-33]. В останньому значенні нацією називали передусім представників територіальної аристократії, яких об'єднувала спільність групових інтересів та високий соціальний статус.
Етатизація поняття "нація" відбувається у зв'язку із консолідацією політичної еліти за територіальною, мовною і культурною ознакою. Поступово цей термін використовують для означення населення країни у значенні "підданство", "громадянство", "держава" [109, 35]. Буржуазні й буржуазно-демократичні революції призвели до ліквідації феодалізму, станового поділу суспільства й абсолютних монархій та до формування національних держав. Слово "нація" тепер починають уживати в значенні колективного суб'єкта, що володіє повнотою державного суверенітету й охоплює все населення країни. Розуміння нації як політико-територіальної спільноти було характерне для США, Франції та Англії.
У Німеччині в час пізнього Середньовіччя не склалась