РОЗДІЛ 2
МЕТОДИ ПРИЙНЯТТЯ РІШЕНЬ ЩОДО ІНВЕСТУВАННЯ
ПРОЕКТІВ У СИСТЕМІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я
Сьогодні в існуючих умовах перехідної економіки від охорони здоров'я
вимагається прийняття рішень на високому технологічному рівні [81, 82, 149,
174]. При цьому об’єктивно проводити інвестування проектів соціальної сфери,
базуючись на вірогідній та повній інформації як про всі процеси, що існують у
демографії, стані здоров'я населення, діяльності медичних та санаторних установ
і т.д., так і про всі зовнішні фактори, що впливають на ці процеси.
Державою інвестуються програми охорони та зміцнення здоров'я населення,
приймаються заходи по збереженню та розвитку державної і приватної систем
охорони здоров'я. Разом з тим процеси децентралізації функцій державного
управління та розширення функцій самоврядування на регіональному рівні та
звуження, у зв'язку з цим, ресурсних і фінансових можливостей держави призвели
до різкого скорочення засобів на потреби соціальної сфери в цілому. Тому
важливе значення набуває забезпечення адекватності інвестиційних ресурсів
державним гарантіям у сфері охорони здоров'я, поетапне підвищення частки
засобів, що направляються на фінансування охорони здоров'я, за рахунок
зростання бюджетних і приватних внесків.
Аналіз ситуації, яка складається в Україні [52, 89, 159], показує, що
об'єктивне зростання медичних потреб населення відбувається на фоні зменшення
можливостей системи охорони здоров'я та її показників: фінансових коштів не
вистачає на оплату праці медичних працівників, харчування хворих, придбання
медикаментів, зростає соціальна незахищеність медичних працівників. Різке
збільшення собівартості лікувально-профілактичного обслуговування населення
пояснюється існуючою інфляцією, зростанням цін на комунальні послуги, на
енергоресурси та товари медичного споживання тощо. Одного ж бюджетного
фінансування не вистачає для нормальної взаємодії охорони здоров'я з іншими
зовнішніми галузями.
Відмітимо, що загальний стан охорони здоров'я характеризують середня тривалість
життя людини, смертність дорослого населення, материнська та дитяча
смертність, захворюваність працюючого населення, пов'язане з тимчасовою втратою
працездатності, та інші параметри. В Україні останнім часом склалася стійка
негативна тенденція динаміки цих показників, яка супроводжується перевищенням
смертності над народжуваністю та щорічним скороченням чисельності населення.
Взагалі охорона здоров'я динамічна система з складною внутрішньою структурою,
яка складається із 24,2 тис. закладів та установ, підпорядкованих Міністерству
охорони здоров'я України (з них понад 70% розташовані у сільській місцевості),
а також 200 відомчих лікарняних закладів та 3500 закладів недержавних форм
власності. Обсяг їх роботи становить понад 1 млн. госпіталізацій та 491,9 млн.
відвідувань амбулаторно-поліклінічних закладів на рік.
По регіонах України мережа медичних закладів розподілена нерівномірно. Основна
їх частина знаходиться в індустріально розвинутих областях. Найбільше
лікарняних ліжок і найвища місткість амбулаторно-поліклінічних закладів є у
Дніпропетровській (40,6 тис. ліжок і 95,0 тис. відвідувань за зміну), Донецькій
(відповідно, 46,6 тис. і 85,5 тис.) областях, м. Києві (30,5 тис. і 81,2 тис.)
та Харківській (29,6 тис. і 57,6 тис.) і Луганській (26,2 тис. і 53,8 тис.)
областях. На 10 тис. осіб населення припадає 96,5 ліжок. Вищий показник від
пересічно державного спостерігається у Чернігівській області, м. Києві,
Запорізькій, Дніпропетровській, Харківській, Львівській та Луганській областях.
Найнижчим відповідний показник є у Житомирські області, м. Севастополі,
Закарпатській і Київській областях.
На 10 тис. осіб населення в Україні працювало у 2000 р. 46,0 лікарів усіх
спеціальностей, що значно перевищує нормативний рівень. Високою забезпеченістю
лікарями виділяється м. Київ (79,7 лікарів на 10 тис. населення), Автономна
Республіка Крим (53,4), Львівська (52,5) і Харківська (52,4) області та м.
Севастополь (50,4). У Київській (33,7), Херсонській (34,4), Кіровоградській
(34,9), Сумській (35,9) та інших областях цей показник нижчий від
нормативного.
За останні роки кількість лікарень за рахунок реорганізації та об'єднання
зменшилась на 18,4 %, їх ліжковий фонд скорочено на 35,4 % до оптимального
рівня із збереженням доступності стаціонарної медичної допомоги. Зросла
чисельність амбулаторно-поліклінічних закладів, у тому числі сільських
лікарських амбулаторій на 50%.
Відмітимо, що основними джерелами інвестування в галузі охорони здоров'я є
[52,89]:
1) державний та місцевий бюджети;
2) приватне фінансування;
3) неофіційна оплата послуг;
4) безпосередні платежі населення;
5) міжнародні програми технічної допомоги;
6) благодійні внески та ін.
За деякими оцінками на сьогодні в Україні доля бюджетних інвестицій складає
близько 20% [42], решта частини припадає на частку інших інвесторів (рис. 2.1,
рис. 2.2).
Водночас значна частка державних витрат у сфері охорони здоров'я
використовується нераціонально, наприклад, переважно фінансується витратне
стаціонарне обслуговування, в той час як дешева та високоефективна, за
загальним визнанням, первинна медико-санітарна допомога фінансується за
"залишковим" принципом [89, 118]. Таким чином, існує дві дуже складні проблеми,
які необхідно вирішувати, – недостатність ресурсів та їх нераціональне
використання.
Рис. 2.1. Темпи зростання фінансів на охорону здоров'я за 1999-2002 роки
(система МОЗ)
Рис.2.2. Темпи зростання фінансів на охорону здоров'я за 1999-2001 роки по
місцевих бюджетах (%)
Очевидно, що дл
- Київ+380960830922