Вы здесь

Особливості формування ялинових деревостанів у Ґорґанах (Українські Карпати).

Автор: 
Король Микола Михайлович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2005
Артикул:
0405U000589
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ПРИРОДНІ УМОВИ ТА РОСЛИННІСТЬ РЕГІОНУ
2.1. Географічне положення, геоморфологія, рельєф та гідрологія
Українські Карпати займають центральну, найбільш звужену частину Східних Карпат
і відрізняються від суміжних гірських територій меншими абсолютними висотами,
більшою континентальністю клімату і вищою лісистістю. Вони розташовані на
території Закарпатської, Івано-Франківської, Чернівецької і Львівської областей
України. Загальна площа Українських Карпат – близько 24 тис. км2, а з
передгір’ям – 37 тис. км2, що становить 7,4 % території України
[23, 25, 138, 175]. Кілька хребтів простяглися на 100 – 150 км. Сформовані гори
з потужних товщ крейдового і палеогенового флішу і через переважання в їх
складі пухких порід піщаників та сланців характеризуються порівняно пологими
формами рельєфу.
Східні Карпати, за реманом, діляться на три основні частини: Східні Бескиди,
Бескиди і Ґорґани [178].
Беcкиди – середня частина Східних Карпат, що простяглася від Східних Бескидів
до річок Велика Ага (притока Тиси) і Мізунка (притока Дністра).
Ґорґани межують на південному сході з масивом Чорногори, в якому містяться
витоки Пруту та Черемошу.
У межах Східних Карпат виділяють три великі тектонічні зони:
1) внутрішня антиклінальна зона, ядром якої є Мармороський масив кристалічних
порід, який характеризується складними розірваними складками різної величини;
2) центральна синклінальна зона, яка відрізняється кілевою формою антикліналей,
розділених широкими і плоскими синкліналями;
3) зовнішня антиклінальна зона, яка розчленована на ряд гемуй, що мають різну
будову в різних частинах зони [20].
Східні Карпати є типовими середньовіковими горами, і лише у деяких місцях
перевищують 2000 м н.р.м. Із півдня до них прилягає широка Закарпатська
низовина, а біля північного підніжжя гір простилається Передкарпатська рівнина,
яка межує на північному сході з Волино-Подільською височиною.
У геологічному відношенні Карпати діляться на дві смуги: зовнішню (Північну),
де місцями широко розвинута зона крейдового і палеогенового флішу, і внутрішню
(південну), складену із вулканічних порід. До зовнішньої смуги належать ряд
Полонинських гір і Ґорґани, які складаються із піщано-глинистих осадкових
порід. Полонинські гори мають м’які пологі схили, заокруглені і плоскі вершини,
які утворилися в кінці міогену внаслідок розмиву гір. Ґорґани більш
розчленовані, вони складаються з хребтів, які мають круті схили і розсипи. У
Ґорґанах рідко трапляються пологі схили і плоскі вершини. Більша частина
хребтів Ґорґан повністю вкрита лісами. До зовнішньої смуги Східних Карпат
належать вулканічні Вигорлат-Гутинські гори і Гуцульські Альпи (Чорні гори).
Вони складені із кристалічних сланців і відрізняються дуже розмежованими
формами.
Геологічна будова Східних Карпат порівняно проста. На значній частині гір
переважають, головним чином, крейдові та палеогенові гірські породи, які
представлені морськими відкладами тонких шарів піску, глини і мергелю.
Вапнякові шари в товщі флішу трапляються рідко. Глинисті сланці не утворюють
скель, а при вивітрюванні легко розсипаються в деревну або м’яку глину сірого,
коричневого або чорного кольорів.
Піщаники характеризуються великим розмаїттям кольорів, твердістю, зернистістю,
вапняковістю тощо. Особливо твердими є ямненські піщаники, які найбільш
поширені в Ґорґанах, де на верхів’ях гір утворюють величезні, позбавлені
рослинного вкриття кам’янисті розсипи. На значних просторах залягають також
глинисті сланці, глини, меніліти, лідити.
Серед палеогенових відкладів В.Г. Бондарчук звертає увагу на наймолодші з них –
олігоценові красненські шари, які займають значну зону Ґорґано-Полонинського
міжгір’я – синклінальний прогин між зовнішніми і внутрішніми антиклінальними
грядами Карпат [22, 23].
В Українських Карпатах найвищі вершини утворюють орографічну “вісь”, яка
розташована вздовж лінії Полонинського хребта (полонини рівна – 1479 м, Боржава
– 1679 м, Красна – 1568 м), гірських груп Свидовця (гори Унгарянська – 1707 м,
Близнюки – 1880 м.), Чорногори (гори Петрос – 2020 м, Говерла – 2061 м,
Бребеняска – 2037 м, Піп Іван – 2026 м, Ребра – 2001 м), гір Триняви (Скупова –
1580 м, Баба Людова – 1585 м, Гостин – 1585 м) і Лосової (Яловиця – 1580 м).
Рельєф має будову альпійського типу, але жодна з вершин не має постійного
снігового вкриття.
На північний схід від Полонинсько-Чорногорських масивів розташований ланцюг
гірських хребтів зовнішніх Карпат з меншими висотами: Верхньо-Дністровські (до
1000 м) і Сколівські Бескиди (до 1350 м), Скибові Ґорґани (гори Висока –
1808 м, Сивуля – 1836 м) і Покутсько-Буковинські Карпати (до 1500 м).
Характерна їх особливість – велика звивистість гірських хребтів. Окремі складки
гір насунуті одна на одну, їхні північно-східні схили дуже круті.
Між зовнішніми і Полонинсько-Чорногорськими Карпатами розташована
Водороздільно-Верховинська область низькогір’їв (до 600 – 700 м над рівнем
моря), для якої характерне велике поширення плосковершинних пагорбів з пологими
схилами.
Південну смугу утворює Вирголат-Гутинський хребет і Мармороський кристалічний
масив, відомий під назвою “Гуцульських Альп”. Вирголат-Гутинський хребет
(найвища точка – Бужора – 1086 м) розмежований притоками р. Тиса на декілька
ділянок. Гуцульські Альпи – це відокремлена гірська група з мальовничими
скелями, найвищими з яких є гори: Піп Іван Мармороський – 1946 м, Чивчин –
1769 м, Каменова – 1731 м, Стіг – 1685 м й інші.
Загалом орографічна будова Українських Карпат асиметрична. Максимальні гірські
вершини зміщені на південний захід, а Закарпатська низовина розташована нижче
Прикарпатської на 250 –