РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ГЛЯДАЦЬКОГО СПРИЙНЯТТЯ МЕДІА-ПОВІДОМЛЕННЯ: ІНДИВІД І МАСА
Сучасна людина, істота епохи постмодерну, стомлена інформаційним пресингом, що
постійно посилюється, дезорієнтована розмаїттям буття, опинилася віч-на-віч зі
складною, рухомою, у певному розумінні живою (такою, що постійно змінюється і
розвивається, з одного боку, за власними законами, а з іншого, – цей розвиток є
детермінованим загальною культурною ситуацією) культурною субстанцією –
телебаченням. Телебачення – складний, багатошаровий, синкретичний і мінливий
простір парадоксів і протиріч. У цьому можна переконатись, спробувати уважніше
придивитися до його сутності, проаналізувати логіку розвитку медіа-структур,
дослідити існуючі зв’язки у самій сфері телебачення і в системі „телебачення –
споживач”.
Телебачення існує у житті будь-якої людини самим фактом наявності телевізора в
оселі. Перефразуючи відомий вислів, можна сказати, якщо в домі є телевізор, то
це комусь потрібно, значить, іноді він все ж таки вмикається в мережу –
електричну і комунікативну. На нашу думку, одним із найважливіших чинників,
який активно сприяв бурхливому розвитку телевізії як індустрії, поширенню і
популяризації телебачення як галузі культурного виробництва, став процес
інтеграції телевізійного приймача у побутове і повсякденне життя людини.
Справді, телебачення давно і якось не дуже помітно облаштувалося в
приватно-побутовій складовій життя людини, посівши вакантне місце інформатора
і, водночас, найулюбленішої розваги, без якої дехто з сучасників вже не уявляє
собі існування. На гребені хвилі науково-технічного прогресу, покликаного
зробити довкілля максимально зручним і комфортним для людської життєдіяльності,
телебачення втрутилося у приватну, в певному розумінні, – найінтимнішу зону
людського буття, в його квартиру, будинок. Тому телевізор і став для багатьох
чимось більшим за традиційні предмети домашнього вжитку, елементи умеблювання –
повноправним „членом родини”, єдиним „вікном у світ”, незамінним рятівником від
самотності, джерелом емоцій і вражень. Задля того, щоб отримати насолоду від
художньої виставки, кінофільму чи спектаклю, людині треба принаймні покинути
власну оселю, зробити фізичне і до певної міри психічне зусилля, - піти до
музею, кінотеатру, на спектакль, туди, де відбувається щось неординарне,
непобутове. Тобто, людина має здійснити свого роду ритуал, до того ж, вона
мусить придбати квиток. Споживач опиняється в „чужій зоні” – в кінотеатрі чи в
театрі він стає гравцем на „чужому полі”. У не зовсім звичайних, не
повсякденних, серед багатьох незнайомих людей (ось тут ми найгостріше
відчуваємо себе частиною соціуму – роздивляємося інших, демонструємо себе чи
спостерігаємо, як себе показує хтось інший) глядач деякий час почуває себе не
дуже комфортно – це вже потім, коли фільм чи вистава розпочалися, в залі стало
темно і увага глядачів переключилася на екран чи авансцену, – видовище
захопило, – діють інші механізми нашого мозку. Ми абстрагуємось від оточення і
насолоджуємося (чи, навпаки, – роздратовуємося) дійством, на яке, власне, й
завітали. Судячи з власного досвіду, можна стверджувати – у тому разі, коли
фільм чи вистава зовсім не „зачепили”, абсолютно не сподобалися, не має сенсу
переконувати себе, що це теж мистецький досвід, нехай і негативний. Стає прикро
за втрачені час, гроші і невиправдані сподівання.
Телебачення ж завжди функціонує у приватній „зоні комфорту” людського
існування, воно не вимагає жодних зусиль, окрім натискання на кнопку
„ввімкнути”, воно не провокує навіть найменшого ступеня дискомфорту (зараз не
йдеться про змістовне навантаження телевізійного повідомлення, поки що ведемо
мову про підготовчі маневри до споживання телевізійної продукції). До того ж,
перегляд телепрограми – це домашнє і майже безкоштовне задоволення (яке
потребує лише початкового внесення фінансових коштів, а саме, - придбання
телевізійного приймача), а тому ще більш доступне для багатьох, ніж традиційні
похід до театру чи кінотеатру.
Перегляд телепередачі може бути основним заняттям, або побічним. Однак,
зазвичай, телебачення захоплює глядача, який перебуває в найпасивнішому стані,
– людина вдома розслабляються, відпочиває, в неї притуплюються всі давні
інстинкти самозбереження. Дехто навіть засинає під миготіння яскравих
телевізійних картинок, впадаючи у своєрідну медіа-медитацію (до речі, цікавою з
суто філологічної точки зору є корінна схожість цих двох слів „медіа” і
„медіум”, „медитація”). І в цьому, безумовно, відчувається небезпека – у
певному сенсі, глядачі ставляться до перегляду телебачення несвідомо,
принаймні, менш свідомо, ніж до перегляду фільму у кінотеатрі. А тому і виникає
з боку телебачення та сама небезпека, яка турбує багатьох його критиків. З
приводу неї час від часу ведуться дискусії на шпальтах друкованих видань і, як
не дивно, в самому телевізійному ефірі, - загроза маніпулювання напівприспаною
глядацькою свідомістю, свідомістю яка перебуває у пасивному „стані очікування”
(„стан очікування” – своєрідна аналогія з увімкнутим комп’ютером, до якого
деякий час ніхто не торкався; з одного боку, комп’ютер ніби увімкнений і може
працювати, а з іншого – він потребує активного стороннього втручання, аби стати
„дієздатним”). Справа в тім, що будь-яка маніпуляція свідомістю (як прихований
психічний вплив з метою, поставленою тими, хто в маніпулюванні зацікавлений, і
здійснений таким чином, щоб об’єкт маніпуляції нічого не помітив) – це
взаємодія. Жертвою маніпуляції людина може опинитися тоді, як постає своєрідним
її несвідомим співавтором, співучасником. Лише тоді, коли людина під впливом
отрим
- Київ+380960830922