РОЗДІЛ 2
УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ В ПОЛІТИЦІ ВОЮЮЧИХ БЛОКІВ
2.1. Генеза українського національного питання напередодні та в роки Першої
світової війни.
Драматична історія Першої світової війни 1914–1918 рр. продовжує привертати до
себе увагу дослідників і широкої громадськості, хоча з того часу пройшло майже
дев’ять десятиліть. Інтерес до подій війни не тільки не згасає, а й починає
зростати з новою силою. Історики сприймають війну як прояв глибокої кризи
людської цивілізації на початку XX ст. [684]. За своїми масштабами та
історичними наслідками Перша світова війна була Великою. Так її називають
сьогодні у всіх країнах світу і в нас. Вона стала важливою віхою консолідації
української нації, етапом українського державотворення та соборності.
До початку Першої світової війни українське питання належало до внутрішніх
питань двох імперій – Росії та Австро-Угорщини, а під час війни, й особливо
після її закінчення, воно набрало міжнародного характеру.
Для царської Росії українське питання мало політико-адміністративний характер,
а його розв’язання вбачалося в уніфікації, асиміляції українців та
запровадженні російського устрою на завойованих в роки війни землях. Росія за
допомогою адміністративно-поліцейського апарату проводила русифікацію
українського населення, намагалася викорінити будь-які прояви національної
свідомості, що насамперед торкалося українського слова, шкільництва і загалом
освіти.
Австро-Угорщина, яка була теж багатонаціональною імперією, навпаки, пішла на
деяке послаблення національного гноблення з метою залучення прихильників з
російської частини України. Але на практиці австрійський уряд проводив політику
консолідації, що знайшло відображення в державній та крайових конституціях,
законах про вибори.
Пожвавлення українського національного руху в суспільному житті обох імперій
наприкінці XIX – початку ХХ ст. сприяло виникненню перших українських
політичних партій. З їх появою національне питання виходить за межі виключно
інтелігентського середовища і проникає в ширші маси. Це створило умови для
формування масового політичного руху із сильним національним забарвленням. В
українському русі вперше цілком явно й однозначно висувається ідея політичної
самостійності України.
Сучасний етап розвитку історичної науки в суверенній Україні визначає нові
підходи до висвітлення проблем історії та теорії будівництва національної
держави. Особлива увага істориків спрямована на дослідження діяльності
українських національних політичних сил, котрі розвинулися в умовах тодішніх
імперій напередодні та в роки війни і ставили завдання побудови власної
української держави.
Український національно-політичний рух привертав увагу до себе і був предметом
дослідження протягом усього свого існування. Це питання не залишалося осторонь
і в радянській історіографії. Проте в ній була прийнята різко негативна
ленінська характеристика українського національно-визвольного руху як
дрібнобуржуазного, зрадницького й ворожого свідомому пролетаріатові,
спрямованого на відокремлення націй від Росії. З цієї точки зору і розглядалися
всі події як напередодні, так і в роки Першої світової війни.
У другій половині 1980-х рр. з’явилася перша спеціальна наукова робота з
історії українських політичних партій. Це була праця І.Ф. Кураса [252], який
першим з українських науковців почав комплексне вивчення цієї теми. У його
роботі розглядалася переважно історія української соціал-демократії,
розкривалася участь українських політичних партій та течій у революційній
боротьбі на початку ХХ ст., аналізувалися їх ідеологічні засади та діяльність,
а також ставлення до питання державності України. Монографія була написана
відповідно до ідеологічних вимог того часу, однак і сьогодні має певну
значимість через викладений у ній досить багатий фактичний матеріал,
почерпнутий з архівних документів.
На початку 1990-х рр. в умовах національного і культурного відродження,
формування багатопартійної системи та розбудови незалежної держави посилився
інтерес до вивчення національно-визвольного руху та діяльності українських
політичних партій напередодні та в роки Першої світової війни. Особливе місце в
історичній літературі займала проблема розробки цими партіями національного
питання і такої важливої його складової як ідея державності. Вказаній
проблематиці присвятили свої дослідження Б. Кухта [258], В.Г. Сарбей [365;
366], П.Л. Варгатюк та П.М. Шморгун [92]. Ці роботи мають загальнотеоретичний
характер щодо розуміння особливостей національно-визвольного руху в Україні на
початку ХХ ст., з’ясування умов, в яких зароджувалися й формувалася ідея
української державності, впливу процесів цього періоду на подальшу історію
України.
Важливим кроком у вивченні генези національного питання у діяльності
українських партій став вихід протягом 1992 р. 172-го і 173-го випусків
збірника статей “Наукові праці з питань політичної історії”. У працях, вміщених
у цих випусках, робиться спроба проаналізувати основні тенденції українського
національно-визвольного руху, роль і місце в ньому окремих політичних партій. У
дослідженні М.Ю. Козицького та О.В. Поліщука “Національно-політична думка на
Україні (кінець XIX – початок ХХ ст.)” [204] визначається ставлення до проблеми
української державності різних політичних сил від кирило-мефодіївців до РУПу.
Автори цієї публікації доходять висновку, що на початку ХХ ст. провідні
політичні сили Наддніпрянської України були цілком зорієнтовані на автономію у
складі Росії. Своє бачення національно-визвольного руху в Україні через призму
участі в ньому робітничого кла
- Київ+380960830922